Кожен з нас (принаймні, з числа тих, хто не вистрибує надто явно за межі адекватності)  хотів би жити у суспільстві, де панує порядок в усьому. Де ти чітко знаєш свої права і не ухиляєшся від виконання покладених на тебе обов’язків, певний, що так само чинять і твої співгромадяни. Це було б зовсім непогано, і життя всього соціуму за таких умов стало б більш впорядкованим і кращим, але… сподіватися на таке в умовах нашого правового хаосу, безладу, що триває постійно і посилюється майже після кожних нових виборів,  кричущої безвідповідальності й безроздільного панування умільців «отжать» і «порєшать» – марна справа. І шкідлива ілюзія.

Кожна держава – чи то США, чи Бурунді – прагне бути сильною. Можливості для цього, звісно ж, різні, відповідно, й різне місце цих країн у світовій політичній ієрархії. Сильна держава багатьма пов’язується з диктатурою, хоча досвід передових демократичних країн це заперечує. Але в них процеси казкового збагачення окремих щасливчиків, підвищення добробуту суспільства загалом, вдосконалення податкової системи, посилення правоохоронних органів йшли пліч-о-пліч. А слабка держава при переході від суспільства рівності в злиднях до ринкових відносин та ще й в умовах псевдодемократії неминуче означає неконтрольований розгул «дикого» капіталізму, сповідування принципу «що хочу – те роблю». Або ж більш знайомого нам щирого українського «Я сам собі пан». Ох і розвелося ж панів… Тому й маємо нині безсилля державних органів перед новітніми господарями життя. Це – ще в кращому випадку. А в гіршому – корисливу змову з ними на шкоду  інтересам суспільства. Прояви цього різноманітні:

феєрверки у дні трауру попри чи то заборону, чи то рекомендацію не робити цього;

наповнене неповторним ароматом фекалій повітря – наслідок «новаторських агротехнічних рішень» окремих підприємців;

паркування «крутих» автівок де заманеться їхнім власникам;

їзда тих же авт з  порушенням усіх можливих правил;

зловживання персоналу супермаркетів з цінами;

сміховинне покарання посадовця, чиї гріхи зовсім не передбачають такого «гуманізму». 

Це – лише найбільш очевидні прикладі, взяті, так би мовити, «навскидку».  В усіх цих випадках влада або грізно киває пальцем і робить бозна яке за ліком останнє попередження, або безпомічно розводить руками. А тепер активуйте фантазію і спробуйте уявити, які перспективи «світять» добропорядним і законослухняним громадянам у зв’язку з поширенням по всій країні нелегальної зброї  та зграй тих, хто без вагань готові пустити її в хід?  Щиро кажучи, стає доволі невесело… Тож чи не пора державі виявити рішучість не лише в питанні запровадження захмарних комунальних тарифів і конфіскації майна боржників, а й у захисті прав своїх громадян? Вони таки заслуговують на це – після десятиліть перебування в статусі державних холопів…

Ігор Дуда