Припускаю, написане мною може погано узгоджуватися з містечковим “патріотизмом”, та все ж…

Доводилося чути, що диктаторські режими дають собі з коронавірусом раду краще й ефективніше, ніж демократичні й так звані демократичні. Свідомо розрізняю ці два різновиди демократії. У її  вотчині – США – COVID-19 нині розгулює як хоче, і ніщо його не може стримати. А от про його підступи в   Північній Кореї  щось не дуже чути – чи то він там наглухо заблокований і нейтралізований, чи, що більш ймовірно, наглухо заблокована будь-яка достовірна інформація про стан справ.

Ми ще пам’ятаємо часи, коли у нас усе робилося за указкою з Кремля. Причому були часи, коли вказівки звідти виконувалися, що називається, бігом. І без жодних дискусій чи, тим більше, заперечень. І рідна українська влада далеко не завжди пом’якшувала директиви з “белокаменной”, а навпаки – нерідко додавала до “ценных указаний” з Москви добрячу домішку власної старанності (щоб не сказати – запопадливості).

Нові демократична суверенно-незалежна епоха  почала диктувати нову лінію поведінки. А вже місцеве самоврядування, про яке достеменно навряд чи хтось до пуття знає, але яким часто вимахують наче прапором, дає змогу “рішати” багато що на місцях. Тут, мовляв, видніше. У цього явища, попри його можливі позитиви, є й зворотній темнуватий бік – відчутна слабкість держави. Бо іноді, виходячи з прийнятих на місцях рішень, дуже хочеться, щоб гримнув чийсь владний і максимально дохідливий голос із Києва. Бо, як не крути, оте самоврядування має властивість перетворюватися на феодальне самоуправство містечкових князьків.

Знову до теми коронавірусу: було, наскільки пригадую,  розпорядження, що влада на місцях може  лише посилювати вимоги карантину, а не послаблювати їх. Вочевидь, цим дається зрозуміти, що крім місцевого самоврядування, є ще й вимоги загальнодержавного масштабу. Звичайно, тут може постати така річ, як ступінь довіри до центральної влади, але  це дещо інша  тема. І зараз вона вступає в суперечність з таким поняттям, як виконавча дисципліна. Бо наші містечкові правителі, схильні за першої – ліпшої нагоди демонструвати свій вишиванковий патріотизм і закликати до соборності держави, своїми демонстративними  діями всупереч рішенням кабміну фактично проголошують свої території “удільними князівствами”, яким Київ – не указ. Вдаючись при цьому до припущень і версій відчутно демагогічного характеру. Доводилося чути, влада в Києві побоюється вияву “свободолюбивих настроїв” тернополян. Але ж, шановні співгромадяни солідного віку, ви ще, сподіваюся пригадуєте серпень 1991 р., розпорядження ДКНС (ГКЧП) про надзвичайний стан і волелюбний і національно свідомий Тернопіль, який завмер і затих разом зі своїми ще більш національно свідомими провідниками в єдиному очікуванні: а що ж воно буде?  Далі було те, що маємо зараз. Варто б, думаю, трохи обережніше з отим “волелюбством”. Бо проголошують його іноді далеко не безсумнівні авторитети. А народ… що народ? Йде, куди його поведуть. З дулею в кишені.

Зрозуміло, включення в “червону” зону комусь може дуже не подобатися, але визначення її меж наразі перебуває в компетенції уряду, а не віддане “на відкуп” правителям на місцях.

Але… якщо держава слабка і “розхристана”, то правителем себе в ній може уявити кожен…

Ігор Дуда