Після тривалого періоду свят в багатьох людей неминуче настає депресивний період різної тривалості: до наступних фестин ще неблизько, під ногами – здебільшого брудна хляпавка, ще й завиває тужливо вітер за вікном (точно згідно зі штормовим попередженням на сайтах), треба повертатися до щоденної рутини, а тут ще й рідна держава немилосердно тисне тарифами, цінами. Останні в нас, на відміну від Європи, до якої ми щосили премося, на час свят чомусь не знижуються, а навпаки – на зразок спортивного звершення Сергія Бубки, ефектно стрибають вгору.

Та все це ще, здається, пів біди. Українці звикли в поті чола заробляти на хліб насущний (не без того, щоб і всілякими хитрощами, а то й заняттями, передбаченими усілякими кодексами). Більш суттєвим нині є те що люд наш просто дезорієнтований, збитий з пантелику політиками більшого і меншого калібру, а відтак – нерідко позбавлений віри в святість того, з чим не втомлюються носитися щирі (цілком) патріоти: отої самої держави. Тому що просто не знаєш, кому з отих високих чи трохи нижчих державних мужів вірити.

Ось з гордовитою поставою і таким же гордовитим голосом із нотками драматизму виступає перед зібранням своїх добровільних чи найнятих прибічників лідер (як він сам себе називає) всієї української опозиції. Виступає на тлі плакату з написом I’ll be back (Я повернуся) – чи то натяк на невразливого шварценегерівського Термінатора, чи американського генерала Макартура, який промовив щось подібне, залишаючи Філіпіни під тиском наступу японців.  Моя колишня сусідка – інтелігентна, просякнута любов’ю до всього українського жіночка просто молилася на нього і тепер, думаю, слухаючи його промову біля столичного суду, перехрещувала екран телевізора складеними в пучку пальцями. Хоча, напевно, й не могла зрозуміти, що воно таке – оте I’ll be back. З його слів виходить, що повернувся він в Україну як месія, поводир народу в мороку некомпетентності теперішньої ну,  зовсім не патріотичної влади. І що переслідувати його в умовах, коли підступний ворог рушить на Україну (ось-ось!) – це вершина безумства.   І що жартувати з ним у його іпостасі рятівника нації не варто, а то…

Тут-таки (хвала демократії?) можна побачити коментар відомого досвідченого і гострого на язик політтехнолога, котрий доводить, що отой месія має бути вдячний чинній владі за її непрофесійність – інакше нині, з урахуванням усіх його попередніх “заслуг” перед Україною уже цілком міг міряти кроками камеру слідчого ізолятора. А його “вірна Пенелопа” – красуня-дружина, яка стоїть на крок позаду, була б заклопотана складанням у кошичок дозволених продуктів для нього.

Хто з цих двох говорить правду, а хто лукавить?

Високий міський очільник, занурившись у воду, опісля зі знанням справи повідомляє городянам, що йорданська вода очищає душу і помисли, робить людину чистішою (в усіх сенсах) і готовою до таких же чистих справ. Однак на сайті читаєш виступ священнослужителя (хай живе плюралізм думок?), у якому, серед іншого, йдеться про те, що  намагання змити накопичені гріхи шляхом простого занурення у зимову воду – марна ілюзія.

То що накажете: стрибати в крижану купіль з надією вийти з неї ангелом у людській подобі, чи відмовитися від цього спорту як від такого, що не принесе очікуваних дивідендів? Нападе Росія, чи не нападе? П’ятий Президент – щирий патріот, чи “барига”? А сусідський хлопчина – талановитий “айтішник” –  залишиться вдома, чи таки поїде в омріяні Нідерланди?

Ну й ну…