Робота на дачі – серед моїх найненависніших занять у житті. Причому, ненависть ця давня та стійка і зовсім не хоче минати з наближенням старості. Дуже радий, що спекався регулярних відвідин “фазенди”, однак раз-два на рік туди таки доводиться навідуватися. Цього разу, прямуючи на дачу, подумки перераховував усі неприємні моменти перебування там. Втім, вони, оті неприємні моменти, почалися ще до неї.

Мій спосіб життя, на щастя, не передбачає регулярного користування комунальним транспортом – здебільшого пересуваюся пішки в межах центральної частини міста. Періодично доводиться чути про усілякі трапунки у маршрутках і тролейбусах, але переважно сприймаю їх як сторонній спостерігач – ну, випав хтось на ходу з маршрутки, ну, прищемило комусь ногу дверима, ну, порізали чиюсь сумочку – треба бути уважним і не ловити гав. Навіть у нашому славному громадському транспорті.

Увійшовши цього разу до маршрутки № 33 і сівши на вільне місце, я лише потім зрозумів, як доброзичливо усміхнулася мені доля. Коли через передні двері у салон увійшли декілька людей, водій раптово і різко рвонув з місця. Повз мене одразу пронісся, на ходу намагаючись одночасно впіймати свій ціпок і окуляри, якийсь бідолашний пенсіонер. Вдалося це йому десь аж в кінці салону – ціною упущеного на підлогу кашкета. Слідом за ним, скрикнувши “Господи!” і обдавши мене усією гамою серцево-судинної фармацевтики, промайнула літня, інтелігентна на вигляд жіночка. А далі, ледь відхилившись, я щасливо уникнув контакту з пластиковим відром, яким махнула, втративши рівновагу, інша жінка. “Т-а-а-к, подумав я, – враження від дачі починаються… ще до самої дачі”. Тим часом попереду, очевидно, раптово з’явилася якась перешкода, і водій різко загальмував. Враз усе відбулося наче при зворотному прокручуванні кіноплівки. Спершу повз мене промиготіло відро, потім – корвалольно-валідольна дама і нарешті, з ціпком у руці, окулярах на носі, у кашкеті та – зігнутим наполовину у відчайдушному намаганні втримати рівновагу отой самий пенсіонер.

“Т-а-а-к – знову подумки протягнув я, вийшовши з маршрутки, – добре, що я їжджу на дачу один-два рази на рік. І, взагалі, переважно ходжу пішки. А як же бути тим людям, які змушені робити це по кілька разів на день?”

Справді, як їм бути?

Ігор Дуда