Не пам’ятаю точно, хто висловив коротку але дуже містку думку: «Армія – це право нації на існування». Погодьтеся, стисло і гранично вичерпно. Гарантією процвітання і просто людського життя кожної нації є ті, хто покликаний, за необхідності, її захищати. Готові пожертвувати, якщо потрібно, своїм життям. А щоб цих жертв було якомога менше, готовності армії до війни треба приділяти повсякчасну і повсюдну, у найкращому розумінні слова, державну увагу. Недарма знаменитий китайський полководець Сунь Цзи ще дуже давно сказав, що солдата варто годувати десять тисяч років, щоб використати за десять хвилин.
Інформація про бойові дії на Донбасі нині не поліпшує настрою. Про те, в якому стані перебували збройні сили України після 23-х років «державного будівництва», сказано і написано уже чимало. Як наслідок – озброєним до зубів «лугандонівським» бандюкам, яких відверто й безцеремонно підтримує далеко не найслабша і не найменша в світі армія Росії, змушені протистояти, наряду з регулярними військами, і добровольчі батальйони з вельми неоднорідним кадровим складом. Є в українському війську і відставні офіцери, і колишні афганці, і вчорашні студенти, і селяни і ті, хто не зумів «відкосити» від призову… Звісно, все це не дуже схоже на непереможне військо, але факт залишається фактом: зовнішню агресію ворога нині здатна зупинити лише армія. А саме – ті, хто в ній нині служить. Надія – передусім на них. Не на хитромудрі перемовини дипломатів у Брюсселі, Вашингтоні чи Мінську; не на урядові ініціативи і бурхливу «продуктивну» діяльність схожої за різнобарв’ям партійних і фракційних кольорів на строкату сукню ворожки-циганки колишньої Верховної Ради (ви твердо впевнені, що майбутня буде кращою?) і тим більше – не на примарну високотехнологічну військову допомогу НАТО чи США. Даремні сподівання. За час, що минув, українці побачили й зрозуміли, що покладатися, крім як на армію України, немає на кого. Попри весь пов’язаний з нею негатив (некомпетентне а то й продажне командування, організаційно-бюрократичні «рогатки» й «завали», недосконалу логістику) армія не розбіглася, а навпаки, вистояла і вже трохи навчилася воювати. Дуже дорогою ціною, яка вже заплачена і яку ще, напевно, доведеться заплатити. А становище могло б бути й значно гіршим, ніж є зараз. Історія знає такі приклади. У 1917-році російські солдати, яких більшовики, наче тифозні воші, розкладали своєю демагогічною листівкою «Окопная правда», масово полишали позиції, залюбки браталися з німцями, стріляли в спину і кидали з висоти на наставлені багнети своїх офіцерів за одне лише те, що вони були офіцерами. Українська армія, на щастя, уникла подібного сценарію. Саме завдяки стійкості й мужності наших солдатів заразна чума «Новоросії» наразі не розповзлася по південному сходу країни й локалізована територією «Лугандону». А російські вояки (а заразом – і їхні згорьовані матері) зрозуміли, чого коштують «туристичні вилазки» та ігрища у «Зарницу» на території України. Гіркої та принизливої долі годувати чужу армію поки що вдалося уникнути. Проте це не означає, що своя вже нагодована.
Ігор Дуда
Loading ...