Пригадуєте, як гарно звучало шість років тому: Революція гідності. Окриляло. Надихало. Вселяло віру і надію на те, що, нарешті, прийшов час торжества справедливості.

Героям віддадуть належне, мерзотників покарають, а головне – звичайна людина зможе відчувати себе повноцінним і повноправним громадянином своєї країни. А як гостро апелювали до сумління невеличкі малюнки, прикріплені до дверей владних установ: “Якщо ти береш хабар, пам’ятай, що на тебе дивляться очі Небесної сотні!”

Від отих всевидючих очей наш меткий і винахідливий люд навчився ховатися. Та й самих шляхетних емоцій відчутно поменшало. Випарувалися. Зрештою, романтична ейфорія зазвичай скороминуча; сама по собі вона є малопродуктивною і здатна виконати лише функцію імпульсу подальших змін. Судячи з нинішнього стану речей в країні, цей імпульс виявився недостатнім – надто слабким для того, щоб зруйнувати вироблені десятиліттями схеми розподілу суспільного багатства на користь «обраних» і, відповідно, їхнього привілейованого становища. Згадаймо початок 90-х, незалежність, що впала з неба, масову ейфорію («Ось тепер заживемо!»). І поки наївні «лохи» тішилися тим, що «Москва нам більше не указ!», виспівували «А ми тую червону калину» і «Гей ви, козаченьки» і вистоювали на велелюдних зібраннях, більш спритні «браття-українці» швидко второпали, які можливості відкриває перед ними перехід до ринку вкупі з рахітичною слабкістю держави як інструменту і гаранта дотримання законності. Тим більше що первісні джунглі, які сором’язливо йменуються в нас демократією, надають чудові можливості робити великі та дуже великі гроші не зовсім праведними або ж зовсім неправедними методами. Уявіть собі колишнього начальника-висуванця ще радянської епохи, владного і певного свого ексклюзивного становища. Доповніть це зображення типовим «новим українцем», продуктом уже періоду так званої незалежності, збагаченого досвідом наперсточника і рекетира, з незмивним лексиконом і звичками тюремно-блатного середовища, а тепер – шанованого члена соціуму. Додайте кількома штрихами гордовиту поставу в прокурорському мундирі або ж у суддівській мантії – і отримаєте майже довершений портрет. Поодинці ці типи сприймаються  ізольовано, а от стулені докупи, створюють очевидну загрозу для безсило-покірної  більшості суспільства. А поряд з ними й дивлячись на них, підросла й «опірилася» нова бізнесово-політична генерація, яка сповна засвоїла встановлені й непорушні правила гри.  Зрозуміли всі вони й інше: щоб не плисти безпорадно за течією обставин, треба цими обставинами керувати. З владного крісла. Сісти в нього самому, або ж посадити когось, хто слухняно виконуватиме волю господаря. Саме таким чином відбувалося і відбувається у нас формування «політичної еліти» чи то у стольному Києві, чи у нашому провінційному болоті.

Саме цим пояснюється масовий песимізм і зневіра людей у можливості змін на краще.

Саме тому значна частина освіченої молоді норовить чимскоріш дременути на Захід, де сподівається реалізувати себе – у рідній «неньці» соціальні ліфти практично наглухо заблоковані дрімучою корупцією та кумівством.

Саме тут, мабуть, варто шукати причину масового бажання ухилитися від мобілізації – настільки, що військкоматам доводиться вдаватися до справжнісіньких облав на “ухилянтів”  («А за кого я маю служити – за тих, що “кайфують” від життя й ще й сміються з мене?”). Можливо, ви більш оптимістично налаштовані й вірите, що «не все так погано…»? Тоді заздрю вам, бо у самого отої віри – катастрофічний дефіцит. Точніше, її просто немає. Ні в “старі”, ні в “нові” обличчя. Ні в ті, що у Києві, ні в ті, що в Тернополі.

Треба бути вже зовсім дезорієнтованою, або ж неадекватною людською особиною, щоб зберегти якусь віру після стількох хвиль розчарувань…  

Ігор Дуда