Я ніяк не міг второпати, чому така разюча відмінність між офіційною ідеологією і реальним життям. Буквально декілька годин тому я, новоспечений радянський піонер, якому пов’язали на шию червоний галстук, урочисто проголосив, що “До боротьби за справу Леніна будьте готові! – Завжди готові!”. Не скидаючи, його гордо вирішив у село до бабці й тут несподівано зіткнувся із зовсім не очікуваною реакцією. Зазвичай лагідна і турботлива, вона, побачивши мене з галстуком на шиї, буквально накинулася на мене – точнісінько як, бувало, на свою корову, яка забрела не туди, де потрібно. І не заспокоїлася доти, доки я, добряче збентежений, не сховав галстук у свій портфель…

Уже пізніше я довідався, що причиною такого прояву гніву західноукраїнської селянки була одна дата в календарі. Конкретно – 17 вересня 1939 року. Саме цього дня на терени нашого краю ступили, як відтоді проголошувалося, протягом десятиліть, визволителі. І затрималися тут надовго. “Ну добре, прийшли, визволили нас – то вже забирайтеся назад”, – просторікував, бувало,  місцевий п’яничка, якому його статус наполовину юродивого забезпечував своєрідний імунітет від пильної уваги “компетентних органів”. Йти назад, однак, визволителі наміру не мали – вони взялися організовувати колгоспи і впроваджувати інші атрибути щасливого життя. До чого це призвело – мені довелося побачити на власні очі наприкінці 60-х років. Тоді моя тітка повернулася з Канади, куди їздила на запрошення родичів. Разом із купою небачених у нас раніше речей вона привезла і модний журнал-каталог. Від того часу оселя моїх родичів стала місцем справжнього паломництва жіноцтва невеликого села на Гусятинщині. Одягнуті у що Бог послав, переважно у фуфайки або благенькі пальтечка, взуті в гумові і кирзові чоботи трудівниці бурякових ланів і тваринницьких ферм годинами роздивлялися яскраві картинки з далекого і недосяжного для них світу. В їхніх очах виразно читалися щире захоплення і така ж щира  заздрість.

Спробую бути об’єктивним: я не схильний приписувати визволителям лише привнесене нам напівжебрацьке існування, всесилля радянського КДБ і звичку говорити одне, а робити зовсім інше. Щось вони таки зробили, побудували (дечим ми користуємося донині); у їхні часи партноменклатура, хоч і жила незрівнянно краще за ощасливлений радянською владою простолюд, все ж була хоч трохи зв’язана партійною дисципліною і у своїх гидотних проявах ще не могла дотягнутися до забав нинішньої “крутої” мерзоти, яка розцвіла буйноквіттям уже в незалежній і суверенній Україні.

А, може, ця земля таки приречена волею вищих сил перебувати в сідниці європейської цивілізації? Ну, так склалися історичні обставини, які сформували відповідний менталітет, а відтак – і наші нинішні реалії. Колишній зразковий радянський піонер виріс до комсомольського активіста (“Ленин! Партия! Комсомол!”), відтак – до партійного працівника, а в епоху змін  – до співвласника сумнівного “малого підприємства” з таким ж вельми сумнівними методами роботи. А його діти  – вільні, незалежні – пішли ще далі…

Цікаво: причиною цього є 17 вересня 1939-го, чи дещо інше? І чи остаточно нас залишили визволителі?