Комусь така постановка питання може здатися безглуздою. Даруйте, які можуть бути запитання, якщо ми вже досить тривалий час рішуче очищуємо  нашу історію та пам’ять, відновлюємо історичну справедливість щодо підло шельмованих постатей минулого, демонтуємо “совкове” мислення, позбавляємося радянської самоідентичності. І має ота десовєтізація на меті головне: відновити і утвердити в людині її гідність, право на вільне і гідне життя без совєтсько-імперських стереотипів. Утвердити настільки міцно, щоб не було небезпеки повернення тоталітарного режиму, тим більше – принесеного і нав’язаного ззовні.

Здається, все зрозуміло, курс обрано чітко, і різних відхилень він не передбачає. Здається так, хочу уточнити, на перший погляд. Бо коли глянути пильніше, то все не так однозначно. Відкриймо, приміром, два популярні місцеві друковані видання: одне з чіткою вказівкою в назві на територіальну приналежність до нашого славного краю, а друге – з утвердженням у тій же назві найвищого людського устремління – волі й свободи. В кожному номері (винятків досі зустрічати не доводилося) вгорі на перших сторінках – світлі, одухотворені лики перших осіб області чи “файного” міста. І не просто так, задля самопіару, а щоразу – з якимось новими доленосними ініціативами, закликами, запевненнями, що нинішні працюють значно краще (ну, звичайно!) за колишніх,  передбаченнями чи просто констатаціями.  Або ж, задля більшої переконливості та легітимності проголошуваного – у товаристві святих отців. Не знаю, як вам (сподіваюся, у цих видань, попри нинішні нелегкі для друкованих ЗМІ часи, ще залишилися віддані читачі), а от мені все це вельми нагадує прісно пам’ятні  часи СРСР, коли уявити передовицю газети без мудрого погляду і не менш мудрої фрази якогось   небожителя всесоюзного чи місцевого масштабу було просто не-мож-ли-во. Тоді газети друкували все це, тому що повністю ЗАЛЕЖАЛИ від партійного керівництва і якихось “вольностей” дозволити собі не могли.  А тепер? Якщо відкинути дуже малореальну версію, що редакційні колективи є членами фан-клубу політиків місцевого розливу і працюють на них за покликом душі, то залишається припустити найбільш вірогідне: вони й далі ЗАЛЕЖНІ від доброї волі тепер уже патріотично-вишиванкового керівництва. Залежні, хоча на перших сторінках (угорі) в них часто красується гонорове “Незалежна громадсько-політична газета”. Тож якщо сутність десовєтізації звелася до заміни одних (старих) облич на нові (значно молодші) із збереженням звички співати їм осанну з будь-якого приводу і чутливо реагувати на кожен їхній порух, шкрябання чи чхання – то чи здійснена вона, ота сама десовєтизація? Якщо над газетами 40-50-річної давнини сміялися і складали про них анекдоти, в тому числі, й через засилля світлин вождів, то чим нинішні відрізняються від них? Скажете, що це непорівнювані, зовсім різні речі – більшовицька диктатура і рідна українська влада. Можливо. Але, кинувши побіжний погляд на передовиці місцевих газет, оту кардинальну різницю можна й не зауважити…