Півфінальні поєдинки різнилися за своїм перебігом, хоча після фінального свистка в обох випадках можна було констатувати, що переміг таки сильніший.

Франція – Бельгія – 1:0

Французи врахували досвід чвертьфінального матчу бельгійців з Бразилією і зробили все для того, щоб лідери “червоних дияволів” – Азар і Де Брюйне, – не почували себе на полі позбавленими пильної уваги. Дотримуючись, на відміну від тих же бразильців, належної ігрової дисципліни, “галльські півні” дочекалися моменту, коли можна буде “дзьобнути” суперника – та так, що той не оговтався до закінчення матчу. Гра у виконанні французів мало чим нагадувала видовищний спектакль, який влаштували Платіні і компанія у півфіналі ЧС-1982 проти ФРН, однак виявилася значно ефективнішою з точки зору досягнення результату. Переможені, як ведеться, оцінили гру, так би мовити, зі своєї дзвіниці. Де Брюйне, охолонувши, знайшов у собі сили визнати перевагу суперників: “Можливо, французи грали від оборони, але в цьому й полягає краса футболу – кожен вправі вибирати свій стиль і тактику га гру.  Я поважаю такий підхід”. Зате голкіпер Куртуа дав волю негативним емоціям: “Збірна Франції – антифутбольна команда. Їхні форварди грають за 30 метрів від власного штрафного майданчика… Вони лише подають кутові й захищаються, більше нічого… Я волів би програти бразильцям у чвертьфіналі – принаймні, тоді нам протистояла команда, яка справді хотіла грати в футбол”. Злість Куртуа на кутові зрозуміла – саме після одного з них м’яч опинився після удару захисника Умтіті головою у його воротах. Все ж цікаво, що робить зараз ота “антифутбольна команда”? Готується виграти титул чемпіонів світу.  А що поробляють нині гравці команди, яка “справді хотіла грати в футбол”? Мабуть, воліють не потрапляти на очі своїм “вдячним” і швидким на розправу вболівальникам…

 Хорватія – Англія – 2:1 (у додатковий час)

На відміну від першого півфіналу, в якому не було різких поворотів і змін, матч хорватів і англійців відзначався сюжетними зигзагами і несподіваними метаморфозами. Перший тайм не давав англійцям причин для занепокоєння і сумних передчуттів: вони швидко повели в рахунку, здавалося, повністю контролювали хід подій на полі. Залишалося лише втримати гру в такому ключі – й темний Guinness, напевно, лився б в усіх лондонських пабах рікою. Однак такий перебіг гри в другому таймі зустрів рішуче заперечення з боку балканців. Майстерно контролюючи м’яч, хорвати прибрали до своїх рук (ніг?) ігрову ініціативу, що, врешті-решт, принесло їм успіх. Дався взнаки високий клас їхніх лідерів – Перішіч і Манджукіч, забиваючи голи, на частки секунди випереджали англійських оборонців. Слід додати до цього ще й величезну морально-психологічну налаштованість братів-слов’ян. Їхній тренер Златко Даліч сказав після гри: “Я хотів замінити кількох гравців, але вони кричали мені, що готові грати й далі. Хоча дехто з них вже ледве ходив…” Істинний англійський джентльмен Гаррі Кейн знайшов у собі сили для короткого резюме : “На жаль для нас, хорвати грали краще”. А чому краще? За якою логікою збірна країни з 4-мільйонним населенням, чемпіон якої є рідким гостем у Лізі чемпіонів, перемагає передову футбольну державу світу з дуже сильним внутрішнім чемпіонатом, більше того – батьківщину футболу? Ага, спробуй знайти в футболу оту логіку і лінійну залежнність…

Отже, 15 липня у вирішальному двобої світової першості зустрінуться збірні Франції та Хорватії. Днем раніше невдахи півфіналів – Англія і Бельгія, – посперечаються між собою за втішне третє місце з бронзовим відблиском.

Ігор Дуда