Саме так зветься одна з жартівливих пісень Владіміра Висоцького. Пам’ятаєте: “Не хватайтесь за чужие талии, вырвавшись из рук своих подруг, вспомните, как к берегам Австралии подплывал покойный ныне Кук”.

Відомий бард, можливо, перебуваючи “навеселе”, помилково замість Гаваїв назвав пунктом останньої подорожі відомого мореплавця Джеймса Кука Австралію.  А далі – ціла купа версій загибелі першовідкривача багатьох невідомих європейцям земель. Звернутися до цієї теми  спонукала коротенька довідка у Вікіпедії: саме цього дня, 18 січня 1778 р., Джеймс Кук відкрив оті фатальні для себе Гавайські острови.

Вивчення англійської мови свого часу стимулювало інтерес до того, щоб ближче познайомитися із психологією її носіїв – жителів тієї частини Великобританії, що зветься Англією. І однією з найкращих з точки зору задоволення цього інтересу є, як на мене, книга відомого журналіста-міжнародника радянської пори Всеволода Овчіннікова “Коріння дуба” (інший його не менш захоплюючий твір – “Гілка сакури – про Японію і японців). Отож у “Корінні…” автор акцентує увагу на деяких парадоксальних рисах національного характеру англійців: “Матеріалістичний народ – хто в цьому сумніватиметься? – англійці дали світу багатьох містиків, поетів, ідеалістів. Народ колоністів, вони виявляють палку відданість рідній країні й своєму дому… Захоплюючись французькою кухнею, англієць не стане відтворювати її в себе вдома… Дивовижно законослухняний народ, вони обожнюють читати про злочини і насильство… Невтомні мореплавці й землепрохідці, вони водночас є пристрасними садівниками…”.

Не знаю, наскільки пристрасним садівником був Дж. Кук, однак Світовий океан він борознив невтомно і вперто. Це, можна сказати, було його манією. Три навколосвітні подорожі дали змогу відкрити і нанести на карту численні ділянки східного узбережжя Канади, Австралії, Нової Зеландії, західного узбережжя Північної Америки, багато раніше не відомих островів. Складені ним карти були дуже точними і слугували мореплавцям ще понад сто років після того, як…

Після того, як оті аборигени на Гавайських островах, до яких Кук виявляв загалом толерантне і навіть дружне ставлення, взяли та й вбили його. Сталося це тоді, коли капітану Куку набридли численні випадки крадіжок корінними гавайцями усього, що погано лежало на його кораблях, і він вирішив провчити їх в стилі типового британського колоніста: взяти за допомогою невеличкого загону морських піхотинців (уже тоді такі були) в заручники вождя тубільного племені в присутності кількатисячного натовпу його одноплемінників. Відчайдушна сміливість себе не виправдала, і…  через якийсь час, після безжалісної воєнної операції-відплати англійців, гавайці повернули їм у кошику все, що залишилося від капітана Джеймса Кука, тобто десять фунтів людського м’яса і голову без нижньої щелепи, які й були поховані в морі…

Тож чи справді з’їли аборигени Кука? І чому? Пісня В. Висоцького не дає чіткої відповіді: “За что – неясно, молчит наука”…

Ігор Дуда