В нинішній ситуації чи не найважче доводиться нашим силовикам, які у надзвичайно складних умовах здійснюють антитерористичну операцію на Донеччині. Вони щогодини важать своїм життям; серед них уже є загиблі й поранені і сказати, коли ця вимушена гра зі смертю закінчиться, не візьметься зараз ніхто. Полум’я терористичного сепаратизму, активно підтримуване ззовні, цілком може перекинутися й на інші області України і тоді…

Що буде тоді, не хочеться й загадувати. Отож нашим національним гвардійцям і спецпризначенцям – глибока шана і всебічна підтримка у цей нелегкий час. Однак щодо самої АТО виникають запитання, зокрема, стосовно того, хто все-таки протистоїть урядовим силам на бунтівному Донбасі. Якщо вірити офіційним заявам, там «проводиться  антитерористична операція з метою знешкодження сепаратистів, дії яких становлять  загрозу життю і безпеці цивільного населення». Здавалося б, усе ясно і зрозуміло. Однак тут-таки виступає керівник АТО, заслужений бойовий  генерал, і повідомляє, що операція, на жаль, ускладнена тим, що «багато хто з місцевих жителів виступають добровільними помічниками сепаратистів». Де ж, у своєрідній «виделці» цих двох заяв знаходиться істина? Наші підрозділи ліквідовують вогнища опору сепаратистів чи діють в умовах ворожого оточення? Якщо друге, то що ж це за АТО? Це, скоріше, вилазка у ворожий табір.  Здається, дії наших спецслужб і військових, залучених  до АТО, де в чому схожі на операції, які свого часу проводили урядові війська Колумбії проти наркокартелів. Останні на підконтрольних їм територіях почувалися справжніми господарями, до того ж користувалися значною підтримкою місцевого населення, яке в основному було зайняте на схованих у горах кокаїнових плантаціях і боялося втратити головне джерело доходу. (Це – щодо замусоленого твердження, що «народ мудрий і у всьому розбереться»). Колумбійським силовикам все ж, здається, було легше: вони опиралися на  допомогу США, причому допомогу не лише сухими пайками і засобами для обеззараження води, а значно суттєвішу: сучасне озброєння, засоби розвідки і зв’язку. Звичайно, дарованому коневі в зуби не заглядають, але ризикну припустити, що 24 варіанти калорійного американського MRE (Meal Ready-to-Eat) а також відсутність загрози поголовної діареї – не найпекучіша нині потреба для українських силовиків. Наймогутніша держава світу, яка, до того ж, мала б відчувати докори сумління через невиконання нею умов Будапештського меморандуму, демонструє нині явне небажання йти на загострення відносин з Кремлем, а також куцу історичну пам’ять. Воно й зрозуміло – бомбувати Бєлград або  караван талібів на мулах у горах Афганістану простіше (і безпечніше), ніж встати у бойову стійку проти Росії. Може, варто б мешканцям Білого дому і завсідникам Капітолію згадати історичну хронічку кривавої висадки їхніх дідів у Нормандії? Або ж ще раз переглянути «Порятунок рядового Райєна» Стівена Спілберга? Америці тоді довелося відмовитися від політики ізоляціонізму, щоб знищити силу, яка становила реальну загрозу світу і їй самій. Загарбницька риторика і методи тотального зомбування  власного народу нинішнього Кремля і Берліну 30-х років дивовижно схожі. Чи не доведеться американцям через нинішнє доволі пасивне споглядання в майбутньому знову відкривати другий фронт?

Ігор Дуда