Настала субота, думав собі розслабитися – телевізор переглянути, може який футбол подивитись. І то ж треба було, на кухні, щойно поставив чайник на вогонь – кави заварити, ввімкнув «ящик», щоб веселіше було. Випадково, клянуся, випадково саме на ґудзичок Інтера палець натрапив. А там – Арсеній Петрович у всій своїй красі про себе та свою «нелегку» долю повідає.

Скажу одразу, – я не фанат Яценюка, можливо, через те, що таких «Птахів – балакунів» за свої півсотні надивився і наслухався донесхочу. А тут, як зачарувало, про Чернівці, не зовсім для мене чуже місто, говорить, про родину. Чисто по-людськи, зацікавило. Дружину-красуню показують, двійко дитяток, таких розумненьких і успішних, і мовами займаються, і музикою з танцями. Татко з мамою – не натішаться. Щось запитав кореспондент у діточок – тут вже мене заціпило. Від несподіванки, очевидно. І славні татусеві донечки на щирому «великому і могучому» давай щебетати який у них «папа умніца і у вєрховном совєтє работаєт». На цьому місці для мене, підкреслюю, особисто для мене, український політик Яценюк луснув, луснув, як мильна бульбашка.

Хочете, назвіть мене печерним націоналістом, хочете – «контуженим на всю голову нациком», але це – свята правда. Здох, видихався, пропав, мов мара. Ось так!

Варто пояснити, я думаю.

Опоненти і прихильники, маю на увазі опоненти – мої, а прихильники – гіганта безплідної думки і майстра «язикознавця», ви можете, і цілком слушно, виступити єдиним фронтом й тицьнути мене моєю «невмитою» націоналістичною пикою у добрих 4/5 всього нашого політикуму. І будете праві! Але хто вам, шановні мої, сказав, що й тих 4/5 я сприймаю за українських політиків? Просто, з Яценюком якось так несподівано вийшло. Я б ніколи не подумав, чесне слово. Така добра дитина гідних батьків, в Чернівецькому університеті навчався, в «совітській» армії не служив, все свідоме життя – у незалежній Україні. А тут, маєш тобі – на, як в старому анекдоті, – «Здравствуй, папа!» Прикро, скажу я вам, дуже прикро.

Почалося це у мене в дитинстві. Якщо хто пригадує, десь у році 1970, чи трішки пізніше, південь України був закритий на карантин у зв’язку з загрозою епідемії холери. Це було в кінці літа, на початку осені. Мої батьки з маленькою сестричкою, на той час, перебували Криму і повертались літаком через Одесу до Тернополя. От в Одесі їх всіх і зняли з рейсу й помістили на карантин. А школу у Тернополі ніхто не відміняв. Я, малий школярик, був у селі на Львівщині у дідуся з бабусею. Пригадую, щось з тиждень, навіть походив у сільську школу. Потім дідо повіз мене у Тернопіль. Щось занесло мене у спогади. Так от, одного ранку, щойно прокинувшись, ми з дідом слухали радіо. І тут ведуча проголосила, що зараз виступатиме народний артист України Дмитро Гнатюк. Справді, почувся знайомий голос, який заспівав якусь російську пісню. Я здивовано і цілком щиро запитав дідуся,- Діду, а чого народний артист України співає по-руски?  Пам’ятаю до сьогодні дідові очі і те як він своїми великими теплими руками, що знали дотик і меча, й орала, ніжно погладив мене по кучерявій голівці і не сказав ні-сло-ва… Тільки його великі, сірі, вологі очі – назавжди в моїй пам’яті.

Напевно, відтоді для мене питання мови – не останнє в ідентифікації людини. Нехтувати мовою дідів-прадіддів для мене те саме, що знехтування ними самими. Так – неможна, неприпустимо.

Саме через це і стало прикро мені за молоде дарування – Арсенія Петровича! А словоблуддя і менторський тон? Ну хай слухають, кому подобається.

Олег Мартинюк