Під час виборчих кампаній у хід ідуть різноманітні технології,що прагнуть “зіграти” на почуттях виборців. Найвразливішою залишається елементарна людська надія, від якої залежна будь-яка, навіть надзвичайно критична та раціонально самовимоглива, особистість.

Найменше хочеться говорити про наших клоунів – партії й політиків, а також про їхні виборчі програми й гасла. Натомість доцільніше розглянути таке суперечливе явище як політична обіцянка та популізм.

Тиражування популізму

Ще філософ Вальтер Беньямін помітив, що репродукція – процес вироблення безлічі копій – набуває нових функцій, ніж власне продукування, – зокрема й інформаційні. Копія завжди збільшує географію розширення, ніж та, яку має один примірник.

Спостереження Беньяміна за репродукцією – це ключ до розуміння формування механізмів політичної влади, зокрема її маніпулювання масовою свідомістю. Спробую перенести досвід “естетичних” міркувань Беньяміна на політичні та суспільні процеси. Розтиражована політична обіцянка якраз і постає популізмом.

З етико-філософської точки зору, політична обіцянка завжди є споживацькою, тобто її природа – маніпулятивна. Однак – і це головний парадокс – відсутність політичної обіцянки у політичних програмах та ідеологічних документах зробить неможливим електоральний вибір як такий, адже за “ніщо” навряд чи можливо голосувати.

“Подвійна” природа обіцянки

Обіцянка – те, що з нашої ж волі загострює бажання кращого життя, малюючи в уяві різноманітні форми ідеальної альтернативи на противагу суворій реальності. В разі провалу цих сподівань, обіцянка перетворюється на холодний душ і на одну з форм “зла”.

Щодо “подвійної” природи обіцянки були цікаві дискусії, особливо в середовищі аналітичної та лінгвістичної філософії. Суть дискусій полягала в тому, що обіцянка може бути і “сконструйованою”, тобто технологією, і “природною даністю”, тобто складовою людської психології, що здатна виявлятися як “натуральна помилка” в мовленнєвих актах.

Простіше кажучи: всі ми інколи щось обіцяємо, однак мало усвідомлюємо чи усвідомлюємо “після”, що зробили обіцянку.

Навіть якщо й погодитися щодо природного статусу обіцянки, властивого людській свідомості, то її трансформація від “природної даності” людини в технологію управління та маніпулювання масовою свідомістю рано чи пізно стає спокусою.

Крах правових декларацій

Втім, суспільства приречені на популізм та обіцянки, які неможливо виконати. Ця приреченість закладена в нормативно-правових актах, якими керуються ті чи інші країни.

Цей парадокс можна пояснити таким чином: Декларація прав людини, Біль про права, Конституція, інші важливі документи, що гарантують свободу людини… – ці документи створювалися в умовах, коли було зрозумілим їх референтне – політичне, соціальне середовище, або ж те, яким воно має бути в ідеалі.

В умовах віртуалізації нашого теперішнього світу, правові основи, які створювалися в попередні часи, навряд чи здатні “розрулити” нові виклики часу. В багатьох конституціях написано, що Основний Закон “гарантує”, однак ми чудово знаємо, що в нашому дискретному, нестабільному та непрогнозованому світі, вже ніхто нічого не гарантує.

Соціальне, приватне, політичне – все перетворилося в мандрівних привидів, які скрізь і ніде. Щось подібне відбувається і з правами людини.

Саме з таких міркувань класичні правові приписи та постулати, включно зі статтями Конституції, які базуються на основоположних загальнолюдських документах про свободи, виглядають сукупністю “обіцянок”, які за теперішнього стану речей вже є неможливими щодо виконання.

Закони, слушно зауважував французький філософ Дельоз, – це певна імітація Блага в тому чи іншому конкретному випадку.

Мій приятель-політтехнолог жартома любить повторювати: чим більший у країні розгардіяш, тим частіше люблять згадувати про Конституцію та права людини. Як не як, запит на подібну риторику як ніколи є актуальним і навіть невротичним.

Невроз полягає в тому, що вимога імперативності Конституції, тобто її справжньої дієвості – реально вже не може бути задоволеною.

Ринок політичної риторики якраз і враховує цей масовий невроз. Цей ринок розподілений не згірш від ринку туалетного паперу. Навіть так званий тотальний протест проти теперішнього стану – “спланованого хаосу” – чітко контрольованого посттоталітарним політикумом, і його можуть розіграти, як банальну та чергову більярдну партію.

Структуральна некомпетентність політичного класу

Французький політолог П’єр Розанвалон якось слушно зауважив, що в 60-х минулого століття в багатьох демократичних країнах була дуже високою довіра до влади, попри те, що влада тоді була значно корумпованішою та медійно закритішою.

На початку ХХІ століття влада перестала бути модною, їй недовіряють, діють наперекір їй, зрештою, її зневажають і будь-які моменти співпраці називають інваріантом “колабораціонізму”.

Реально демократичний світ вступив у затяжну епоху “поганих” прем’єрів і президентів, політичні рейтинги яких оптимістичними були лише на початку їхніх виборчих кампаній.

У Франції ненавиділи, фактично, усіх останніх очільників, в Італії – своїх, суспільство Великобританії також недовіряло своїм останнім урядам. В авторитарній Росії, попри значну кількість симпатиків жорсткого кремлівського адміністрування, все більше зростає суспільна конфронтація. Про перехідні суспільства та їх влади я взагалі мовчу.

Таким чином відбувається відчуження влади від суспільства, зрештою, їй нічого не залишається, як існувати у світі власних повноважень, “вилазячи” з нього інколи у формі каральних санкцій, шантажу, тиску чи силових експедицій проти тих чи інших кластерів суспільства.

Парадоксально, але єдиним порятунком для влади і політичного класу, бо, це зрештою, єдине ціле, є принцип кругової поруки, який і постає справжньою її ідеологією, ієрархією, дисципліною, цементуючою сумішшю. І це незалежно, чи країна демократична, чи перехідна, чи авторитарна.

Це ще, звісно, розкусив Маркс, коли у роботі “До критики гегелівської філософії права”говорив, що ієрархія карає чиновника, оскільки він згрішив проти ієрархії чи оскільки він здійснює такий гріх, який ієрархії непотрібний, але вона бере його під свій захист кожного разу, коли сама ієрархія здійснює гріх.

В умовах соціальної нерівності, особливо в проблемних суспільствах, лише така “легітимна беззаконність” наділена реальними громадянськими та політичними правами. Вона, фактично, і постає сприятливим кліматом чи “сірою зоною” для непідконтрольної суспільству діяльності влади.

І це не абсурд, а така собі патафізика сучасної постколоніальної чи пострадянської держави.

Влада, політик і політичний клас здатні лише маскуватися, але не розрулювати проблеми, породжені глобальними змінами. Вони переживають агонію, частини їх тіл болять, як старечі кістки на зміну погоди.

Згадується дотепне у своїй правдивості спостереження, яке залишив Жак Дерріда: якою б не була його особиста компетентність, професійний політик, що відповідав іміджеві старої моделі, сьогодні намагається стати структурально некомпетентним.

Одне слово – державний апарат, а це вчорашні політики, яких ми обрали, уже давно перетворився на пожежну команду, яка лише й чекає, коли вкотре загориться червона лампочка тривоги, щоб телевізійно заметушитися, але нічого насправді не робити.

Краще, яке обирають громадяни і за яке так гаряче дискутують зі своїми опонентами, – це всього лише один із програмно-ідеологічних кліпів, гіперболізований еквівалент їхніх мрій, надій, фантазій, поданих технічними засобами як відсторонений об’єкт альтернативної реальності.

До стадії хронічного неврозу можуть призвести такі нереалізовані бажання. Це запрограмована обіцянка.

Абстрактна “безпроблемна” політична риторика про злагоду й добробут чи нові робочі місця не лише вражена фундаменталізмом популізму, а й приречена на нього бодай тому, що реалізувати таку політику можливо лише всупереч її риториці, тобто шляхом непопулярних кроків, а значить через політичне самогубство.

І політики, які отримали владу, своїми діями ніби й кажуть: “Ми, на жаль, прийшли не надовго, бо наша каденція не вічна, тому на фундаментальні перетворення часу немає”. Натомість часу, як правило, їм цілком вистачає на забезпечення себе й своєї родини матеріальними та іншими благами.

Але найцікавіше я залишив на закуску. Якщо на популізм та політичну обіцянку дивитися по-українськи, то побачимо взагалі повний аут.

Українські виборчі програми – провладні, опозиційні чи “технічні” – настільки недолугі, безликі й бездарні, що навіть не можуть чітко сформулювати, що ж вони насправді пропонують/обіцяють виборцям.

Середньостатистичний європеєць, погортавши українську агітаційну макулатуру, на вибори б просто не з’явився. В його розумінні, політична обіцянка має супроводжуватися бодай натяком на механізми її реалізації.

Ось цю істину наші програмно-ідеологічні писарчуки вже понад 20 років ніяк не можуть докумекати. Включно зі своїми вождями.

Анатолій Дністровий, для УП