Яким був для України футбольний 2023-ий рік? Рівним і однозначно успішним не був жоден з попередніх, а вже легким нинішній бути не міг поза всяким сумнівом – хоча б через війну. Спробую виокремити найбільш суттєві, як на мене, моменти року, що відходить у минуле – не претендуючи на роль істини в останній інстанції. Отже:

1. Збереження футбольної структури в країні  

Незважаючи на ракетний, бомбовий і дроновий терор з боку рашистських варварів, триває чемпіонат України в усіх лігах. Звісно, на війну доводиться зважати: через повітряні тривоги переноситься час матчів, а один з них з цієї причини тривав близько 5 годин. “Добре, взагалі, що в нас зберігається футбол, що матчі проводяться і у Вищій лізі, і в Першій та Другій. Потрібно пережити цей складний час. Якщо це все зупиниться, то буде крах. Потрібно виховувати молодих футболістів. Для них зараз є шанс себе реалізувати”, – так оцінив ситуацію з футболом в країні старійшина тренерського цеху  Мирон Маркевич.

2. Авторитети уже не в пошані

Судячи з 4-ї позиції в турнірній таблиці “Шахтаря” і 5-го місця “Динамо” (слід, однак, врахувати, що вони зіграли менше матчів, ніж команди, які наразі перебувають над ними), нові реалії нашого футболу не передбачають “набожного тремтіння” колишніх середняків і навіть аутсайдерів перед багаторічними авторитетами УПЛ. Звичайно, однією з причин цього можна назвати загальне зниження рівня українського футболу – за інших обставин “пришельці” з Першої ліги “Кривбас” і “Полісся” навряд чи поводили б себе так “нахабно”. Та й той факт, що одним з  лідерів у турнірній таблиці є “Дніпро-1”, який у євротурнірах виявив повну безпорадність (щоправда, з іншим тренером) не свідчить про зрослу силу вітчизняного чемпіонату. Але те, що в нім з’явилася вже призабута інтрига в боротьбі за першість, підвищує інтерес до нього – нехай навіть це є наслідком не пов’язаних з футболом і далеко не позитивних причин.

3.  Наші в Європі

Число українців у топ-чемпіонатах зросло, і відіграють вони у своїх командах далеко не другорядну роль. Циганков і Довбик, регулярно забиваючи і віддаючи результативні паси, тягнуть скромну “Жирону” в фантастичну дотепер для неї Лігу чемпіонів; вже освоївся  в “Арсеналі” Зінченко; стали необхідними у захисних редутах, відповідно, “Борнмута” і “Евертона” Забарний і Миколенко; Останній, на додачу, ще й потроху звикає вражати ворота суперників. Дещо більш непевне становище в “Челсі” у Мудрика, гра якого іноді схожа на кардіограму при серцевій патології. “Він дуже добре бігає, але не розуміє гри “, – так висловився про нинішнього Мудрика легенда “синіх” Френк Лемпард. Михайло, до речі, міг би подібним чином охарактеризувати далеко не блискучу дотепер (щоб не сказати – провальну) тренерську кар’єру містера Лемпарда…

4. УАФ: орган управління, чи зборище “запеклих друзів”?   

Хто сказав, що навіть під час війни в нас перестануть займатися взаємним поборюванням, полюванням на усілякі “ласі шматочки” і традиційним обпльовуванням конкурентів? В результаті всієї цієї мішанини з інтриг, амбіцій, користолюбства і ще бозна чого ще ніби чинний президент УАФ Андрій Павелко перебуває в слідчому ізоляторі й готується, разом зі своєю правою рукою Юрієм Запісоцьким, постати перед рідним українським правосуддям за типовим для України звинуваченням у корупції та розкраданні коштів. Тим часом офіційно розпочалася  процедура скликання позачергового Конгресу УАФ – повідомляється, що 3/4 від загальної кількості членів УАФ в особі їхніх органів управління надали письмові рішення із пропозицією про його скликання. І вже нібито є наступник на порожню зі зрозумілих причин (у СІЗО службові обов’язки виконувати не дуже зручно) посаду президента УАФ – тезко і кум Павелка Шевченко. Обоє колись по-кумівськи  щиро обіймалися, а потім, як це нерідко ведеться (і не лише в нас), побили горшки…

5. Збірна, на яку сподіваємося

Чи побачимо ми нашу збірну на полях Німеччини влітку наступного року? Кваліфікаційний турнір у її виконанні, можна сказати, не розчарував: хоча дива і не сотворили, але свої обов’язкові очки взяли, а у поєдинках з фаворитами (ну й пощастило при жеребкуванні!) виглядали, загалом, гідно. Принаймні, до останніх миттєвостей останнього матчу з Італією і отого неоціненого іспанським рефері падіння Мудрика в карному майданчику зберігалася надія на те, що можемо вийти на Євро-2024 напряму. На жаль, не вдалося, і тепер у березні на команду Сергія Реброва чекає поїздка у Боснію та Герцеговину до “підстаркуватих” Джеко, Пьяніча та їхніх менш відомих партнерів. А далі, якщо все складеться добре, у польському Вроцлаві “бездомна”, на жаль, нині збірна України у вирішальному матчі зустрінеться з переможцем пари Ізраїль – Ісландія. Можливий фінал чомусь видається легшим за боснійський півфінал, але – побачимо…