На Тернопільщині сімейна пара вдруге взяла шлюб після 50 років спільного життя на святкуванні золотого весілля.

У місті Теребовля подружжя Ольги та Ореста Сидораків відсвяткували 50 років спільного сімйеного життя та вирішили ще раз побратися у церкві.

У теребовлянському храмі Рівноапостольного Князя Володимира священник Володимир Якубишин шлюбував немолоду вже пару. Були і золоті обручки, і весільний букет, і дружба з дружкою. Як і колись, 50 літ тому, тільки тепер цю місію із задоволенням виконали поважні друзі-теребовлянці Роман Шкварок і Марта Гнатишин.

«Обережний у слові, виважений в ділі, щедрий в любові до кожного, мій татко прожив 50 років у вірній любові з моєю мамою, – писала у ті дні їхня дочка Світлана, яка і організувала своїм батькам незабутнє свято. – Живіть мені в здоров’ї з мамою у парі ще довгі роки! Пишаюся, захоплююся, подивовуюся, люблю щодня!». А їхнє спільне життя почалося із…”.

Подружжя познайомилося ще у студентські роки.

Орест повернувся з армії і продовжив навчання у Кременецькому педагогічному інституті на четвертому курсі. Екстерном здав екзамени. Йому запропонували навчатися в одній із трьох груп. Побував у двох, а, зайшовши на практичне заняття у третю, сів за парту… та й так там і залишився. Бо біля дошки у той час стояла вона, усміхнена Оля з довгим світлорусим волоссям. Подумки сказав собі тоді Орест:«Моя буде!». Це було кохання з першого погляду і на все життя! Як зараз пам’ятають день 27 грудня 1967 року. Їхнє перше побачення. Культпохід у кіно, знайдений годинник.

Після закінчення інституту поїхала Оля до мами на Чернігівщину працювати у школу. А Орест потрапив у Теребовлю. Листувались. Зустрілись згодом на весіллі в однокурсників. Там і вирішили одружитись. Весілля призначили на 14 травня. У той час Орест проходив службу на офіцерських курсах, тож заяву на одруження наречений переслав… поштою. А весілля відбулось на подвір’ї школи, в якій вчителювали Олині батьки: тато – математик, мама – філолог. «Так поєднався схід і захід», – любила повторювати Ольга Петрівна.

Олина мама виростила трьох доньок, а Орестова – трьох синів. Тож Олю любила, як рідну. Бувало, наловить Орест риби, знає, що нею люблять ласувати і дружина, і мама. Оля не їсть, мамі залишає, мама не їсть Олі залишає. І так до тих пір, поки ту рибу кіт не з’їсть. Вже й батьки Орестові на вічному спочинку, але згадують їх зі сльозами на очах. А Ольга Петрівна вдячна своїй свекрусі за уроки життя, за добрі настанови і материнські поради, які пам’ятає дотепер.

У далекому 1969 році розпочала Ольга Петрівна свій перший навчальний рік у Теребовлянській школі-інтернаті для слабозорих дітей, Орест Степанович – роком пізніше. Жили спочатку на квартирі у чужих людей, потім у кімнатці при інтернаті, переробленій зі складського приміщення. Їсти варили на керогазі.

Це вже пізніше отримали квартиру у місті у старому будинку, де живуть і до цього часу. Бувало, нелегко: мізерні зарплати, постійні борги. Але, якщо в сім’ї панують повага, любов, взаєморозуміння, усе можна пережити, усе перетерпіти. Навіть у скрутні часи купували книги.

І зараз у подружжя Сидораків така бібліотека, що можна позаздрити. Нею користувалася чи не уся гімназія. У ті роки непоцінованої вчительської праці, які і згадувати не хочеться, виживали, як могли. І кізочку тримали, і кури, і поросятко. А Орест Степанович навіть пасікою займався. Не усі розуміли їх. Але їхні діти досхочу ласували і свіжим молочком, і медом. І не тільки їхні, а ще й племінники, які з’їжджалися до них на літо, а дехто навіть залишався тут навчатися. Так що доводилося Сидоракам працювати вчителями-вихователями практично без канікул.

Удвох виростили сина Івана і доньку Світлану, четверо онучат випурхнуло у світ з родинного гніздечка, написала журналістка Наталя Бойчук для теребовлянської газети “Воля”.