Знову дорога. Вона розливається рівнинами і горбами Луганщини, ніби річка з притоками. Асфальт міг би ще більше скидатися на потоки сірої води, якби не постійні вибоїни, залишені у ньому обстрілами.

АТО, мобілізаціяАле ця дорога – також стихія. З своїми хижаками.

Однією з приток до вашої траси якраз несеться кремова «дев’ятка».

– Чого він так жене? – питає Олег. Чи не вперше ти чуєш в його голосі жорсткий метал напруження. Ти помічаєш, що його пальці стискають кермо «Ману» трохи сильніше.

Цього разу разом з тобою в кабіні – двоє солдатів: Олег і його бойовий товариш Роман. Той поки зберігає спокій. По гострих рисах його обличчя і двох шрамах біля лівої скроні легко зчитувати стурбованість. Зараз її немає.

– Та нормально їде, заспокойся, – каже він.

Олег спльовує у вікно.

– Кажу тобі, шось він швидко фігарить. Тут шось не то, – наполягає.

Коли «дев’ятка» перетинає трасу, кісточки на руках, що тримають кермо біліють. Природній колір повертається до них лише тоді, коли авто зникає з поля зору.

Ви їдете далі. По обидва береги вашої річки-дороги виникають ліси. Це – зона підвищеної небезпеки. Тут їх називають виключно «зеленкою». Вже не раз ти задумувався, чи зможуть ці солдати, повернувшись з війни додому, сприймати ліс просто як ліс, чи він так назавжди і залишиться для них «зеленкою».

Втім, навіть тут вони вміють насолоджуватися природою. Коли ви проїжджаєте через міст, під яким розливається не асфальтна, а справжня широка ріка, Олег каже тобі:

– Дивись, як краса!

Але це – лиш момент. Далі – знову «зеленка». І залишений на вузькій дорозі голубий «КамАЗ» з відчепленим причепом. Фурі тут проїхати важко, хіба лиш зачепивши узбіччя, на якому може бути фугас. Сьогодні ви вже бачили на дорозі «Урал», який підірвався на такій міні.

Ви зупиняєтеся.

– Що за фігня? – питає Роман.

Клацають затвори. Олег з Романом виходять оглянути «КамАЗ», ти залишаєшся в кабіні. Довго чекати на них тобі не доводиться.

– Валимо звідси, – каже Олег, повертаючись до кабіни через дві хвилини і миттєво заводячи двигун.

– Якщо шо, то херач прямо у лобове скло, пофіг на нього, – кидає він Роману.

Той киває.

– Стріляю в лобове, вибиваю його ногами, – каже Роман монотонно, ніби повторюючи завчений текст. Можливо, так воно і є.

Він продовжує тримати в руках автомат. Олег кладе свій на панель перед лобовим склом. Ти чомусь згадуєш, як він, колишній дальнобійник, сказав декілька годин тому, зітхнувши: «Колись я клав туди сигарети. А тепер – свого Валєру». Ти ще тоді посміявся з нього, відповівши, що американські солдати свою зброю називають жіночими іменами, а у нього – «Валєра».

У вас не залишається вибору: ви їдете, зачіпаючи узбіччя. Це – небезпечно, але залишатися стояти посеред «зеленки» – ще гірше.

Через населені пункти ви проїжджаєте рідко. Ти так і не можеш зрозуміти, чи вони – пристані спокою, чи затоки небезпеки. В одному із них, коли ви ненадовго зупиняєтеся, якийсь місцевий чоловік підносить до водійського вікна дві пластикові пляшки меду. Олег бере його і майже одразу трохи випиває.

– Клас! – каже, – Справжній, з пасіки.

– А ти не думаєш, що той чувак міг туди щось долити? – питаєш. Таке припущення видається тобі цілком резонним: якби ти був на боці сепаратистів, ти би точно так зробив.

– А через п’ять хвилин побачимо, – усміхається Олег тобі у відповідь.

В іншому селі на автобусній зупинці якийсь не зовсім тверезий хлопчина починає щось до вас кричати. Ти не чуєш, що саме, але Роман відповідає йому з вікна:

– От я зараз вийду, і все тобі поясню!

Цього разу настає Олегова черга заспокоювати напарника.

– Тихо, не ганьби форму, Рома.

Переважно населені пункти ви об’їжджаєте, і спілкуєтеся лише між собою. Ти знову слухаєш історії про те, як сепаратисти часто воюють під наркотою. Як в одного із них випустили цілий магазин, але не зачепили жодних критичних для життя точок, і він так і продовжував перти вперед. Як іншого спіймали, і під час допиту роздробили йому прикладом автомата колінну чашечку, а в нього навіть зіниці не змінилися.

Ти слухаєш чутки про те, що тут на боці сепаратистів воюють найманці не лише з Сербії, але й з Бразилії і Китаю.

– Ну, про бразильців і китайців я не знаю, не думаю, а сербські документи бачив, – каже Роман.

Проїжджаючи повз автобусні зупинки, на стінках яких кривими синіми і жовтими буквами хтось вивів «Луганщина – це Україна!», ти слухаєш розмови Олега і Романа про те, як треба ставитися до місцевих людей і що з ними взагалі робити.

– Це – пластиліновий народ, – каже Олег, – Він розуміє і поважає тільки силу. Прийшли оті зі своїми автоматами, вони побачили силу, і давай за них. Приїхали ми на танках – всьо, вони вже за нас. І так завжди буде. Але не треба лізти до них зі своїм світоглядом, своєю мовою. В них – інша ментальність. Виб’єм цю гадину звідси – і поїхали додому. А вони собі хай живуть, як хочуть.

– От я не розумію, як ти можеш таке казати! Яка ж то тоді Україна, якщо вони далі будуть говорити російською і дивитися на нас, як на «бандерівців» і фашистів? – різко відповідає Роман.

І на цю, і на інші теми ці двоє домовитися не можуть. Спілкування між ними стає дедалі агресивнішим. Коли на дорогу падає ніч, Роман напружується все більше і більше. І без того гострі риси його обличчя набувають ще більшої гостроти. В один момент ти навіть починаєш побоюватися, щоб він, бува, не вибухнув, і не пристрелив Олега прямо за кермом під час однієї з суперечок. Ще з сутінків він не випускає калаш із рук.

Ніч – особливо небезпечний час у цьому місці. Надто – на дорозі. Всі ви це розумієте, але кожен переживає це по-своєму.

Комусь потрібне мовчання. Іншому потрібні розмови.

– Чуєш отой сморід? – питає в тебе Олег, коли ви минаєте чергове широченне поле, – Думаєш, то добрива?

Мабуть, він відчуває на собі твій питальний погляд, бо криво посміхається і пояснює, не чекаючи на твою реакцію:

– Тут цих вар’ятів викосили ціле поле. Так і залишили. Тепер вони тут гниють на жарі.

Тебе навіть не пересмикує. Ти знаєш нудотний трупний запах, знаєш солодкавий запах горілої людської плоті. Натомість образ цілого поля, всіяного трупами, є для тебе настільки нереальним, що не вкладається і не малюється як слід у твоїй уяві, і тому не може тебе по-справжньому зачепити.

Але ви їдете далі і далі, а сморід не вщухає.

– А нє, то, напевне, все-таки добрива, – каже Олег. В його інтонації тобі вчуваються нотки розчарування, але тут вже якраз може спрацьовувати і твоя уява.

…Нарешті ви добираєтеся до табору. Навіть у повній темряві ця остання зупинка дає відчуття захищеності, нехай і ілюзорної. Ви виходите одразу, щоб чимшвидше розім’яти ноги. Ти нарешті бачиш зорі над головою – їх так багато і вони так близько, що їх, здається, можна збирати з неба жменями.

Щоб відсвяткувати спокійну подорож, Олег дістає пляшку і наливає усім по п’ятдесят грамів. Якраз у цей момент до вас повільно, немов тінь, підходить майор.

– У нас сьогодні – один «двохсотий». Підірвався на фугасі на дорозі. Ще двоє поранених, – повідомляє втомлено. І йде геть.

Ви п’єте мовчки, і не до дна. Решту виливаєте в землю. Кожен думає про своє. Ти – про те, що найбільше життів завжди забирає стихія.

Данило Мокрикzbruc.eu