Можливо, з нашого провінційного Заходу багато чого не видно і багато що не зрозуміло. Можливо. Однак оприлюднена нещодавно голосом Юрія Луценка стратегія відносин держави з бунтівним (точніше, бандитсько-заколотним) східним регіоном, розрахована на три роки, здатна мимоволі викликати подив. Особливо та її частина, де йдеться про те, що за цей період держава наростить військові м’язи, і тоді вже місцевим бандюкам, а заразом – і їхнім російським правителям-покровителям стане непереливки. І що житиметься у нас тоді так добре, що бунтівні ареали самі попросяться до нас. Приблизно так само, як це відбулося свого часу в Хорватії.

Можна, звичайно, по-науковому просторікувати про «відтермінування імплементації договору про Зону вільної торгівлі». Можна говорити про те, що в економічному відношенні Україна навіть опинилася у виграші. Можна не без підстав стверджувати, що війна стає надто кривавою і що її треба припиняти. Звичайно, проти аргументу, що мир – це головне, заперечити дуже важко. І вже точно, сидячи в кріслі за комп’ютером, теоретизувати значно легше, ніж перебувати під ураганним вогнем противника. Та все ж…

Політика і побут не можуть бути цілком тотожними, проте…

Припустимо, ви, інтелігент із не дуже розвиненими торсом і м’язами, волею долі зійшлися у рукопашному двобої із боксером-першорозрядником. Сміливості й почуття власної гідності вам не бракує, а от щодо іншого… Помахали ви руками, як вміли, а далі… далі підводитеся з землі, витираючи кров з обличчя. Добре якщо з цілою щелепою і усіма наявними зубами. Ваш противник саркастично підсміюється і продовжує стояти у бойовій стійці, впиваючись своєю перевагою. Молодша шпана, так звані «шістки», які зазвичай шукають опіки і покровительства у сильніших, і собі норовлять вдарити вас, не без підстав сподіваючись на прихильність вашого головного ворога. Ви, звичайно, озираєтеся в надії знайти підтримку у навколишніх. І таки знаходите її – якщо вважати підтримкою осудливі крики сусідів, а також їхні обіцянки відімкнути електрику і опалення у спортзалі, де регулярно тренує навики мордобою ваш кривдник.

І от ви переводите подих і після певних роздумів заявляєте, що берете трирічний тайм-аут, під час якого: 1) «накачаєте» м’язи і навчитеся товкти пики (якщо сусіди допоможуть з тренажерами та з інструкторами) так, що отой боксер більше не наважиться мати з вами справу; 2) вся ота хуліганиста шпана, на вашу думку, під враженням ваших досягнень переорієнтується зі свого колишнього кумира на вас; 3) для більшої певності наразі відмежуєтеся від хуліганських збіговиськ парканчиком; 4) щоб цивілізувати їх, систематично даватимете їм гроші.

Намір, може, й чудовий, але: 1) сумнівно, щоб ваш кривдник впродовж наступних трьох років став більш кволим і небоєздатним – скоріше навпаки; 2) навряд чи дворові хулігани млітимуть від захоплення при вигляді вашого охайного вигляду, елегантного одягу і пристойних манер – вони за цей час виростуть у цілком сформованих вуркаганів (в тому числі, й завдяки вашим же грошам); 3) паркан, який ви нашвидкуруч зведете, зовсім не буде надійним заслоном від агресивних молодиків, які й далі докучатимуть вам; 4) добросердні сусіди теж здебільшого зітхатимуть і при зустрічі висловлюватимуть усіляку підтримку – моральну.

Ось тут, можливо, й криється розгадка: якщо вам реально загрожує груба і нездоланна в нинішніх умовах сила, а особливої допомоги чекати нізвідки, ви неминуче змушені схилятися до єдино можливого виходу. Нехай і зовні не дуже почесного.

Тепер анонсована Ю. Луценком стратегія набула вигляду закону про особливий статус тих районів Донбасу, де проходить АТО. Закону, прийнятого Верховною Радою у доволі «темний» спосіб, тобто при темному табло. Судячи з перших висловлювань політиків, сказати, що його одностайно зрозуміє і сприйме суспільство, буде, мабуть, перебільшенням…

Ігор Дуда