П’ятдесят один рік тому, 22 листопада 1963 року постріли в американському Далласі обірвали життя одного з найвідоміших політиків ХХ століття – Джона Фітцджералда Кеннеді. В уяві досі кадри кінохроніки: сонячний день, безліч радісних людей,  щира усмішка і привітний помах руки… А ще через мить – постріли, кинуте вперед тіло і страшна пляма на скроні. Найпопулярніший президент в історії Америки мав, як виявилося, надто багато могутніх ворогів. Настільки могутніх, що ідентифікувати їх не вдалося донині.

Кожен з нас не раз чув фразу, авторство  якої приписують саме йому: «Не питай, що твоя батьківщина може  зробити для тебе, а запитай, що ти можеш зробити для батьківщини». Звучить дуже урочисто. Щоправда ті, що нею оперують, здебільшого належать до когорти «професійних» патріотів, для котрих вправляння у демагогічному словоблудді стало основним заняттям. Якщо ж вдуматися, цей вислів JFK є вельми лукавим і, знову ж таки, демагогічним за своєю суттю. Можливо, прийшов він йому на думку в обіймах і під оксамитове муркотіння чарівної Мерилін Монро, адже подружньою вірністю велелюбний Джон, подейкують, аж ніяк не відзначався. Про це свідчить ще одна його відома фраза, призначена уже для іншої аудиторії і для іншої ситуації: «Не думаю, що в світі є хоч один чоловік, який був би вірний своїй дружині». Не беруся судити, яким у діапазоні цих двох висловлювань є істинне обличчя Джона Кеннеді, але точно знаю, що він і його клан малоімущими і, тим більше, бідними аж ніяк не були. І закликати співгромадян щось «зробити для батьківщини» йому було простіше, сказати б, зручніше, оскільки вона вже зробила для нього дуже багато. (Заради об’єктивності слід сказати, що і він служив їй вірою і правдою, під час Другої світової війни командував на Тихому океані торпедним катером, був важко поранений). Та все ж… коли заклики до патріотизму лунають з вуст цілком влаштованої у житті особи і адресовані тим, хто ледве зводить кінці  з кінцями, то сприймаються доволі скептично і навіть  роздратовано. Принаймні, у нас.

А як там, у United States? Чомусь слабкувато віриться, приміром, в те, що піонери Дикого Заходу, просуваючись зі своїми фургонами незвіданими преріями, очікуючи щомиті нападу войовничих індіанців, збиралися біля вогнища і радилися, що вони «можуть зробити для батьківщини». Ні – кожен з них дбав передусім  про власну безпеку і безпеку своїх рідних. Кожній людині властивий егоїзм. Як вдалося цивілізованим країнам, тим же Штатам,  з мільйонів «я» і «моє» створити процвітаючі держави з міцною економікою, могутньою армією, дієвим правосуддям, ефективним соціальним захистом – це питання варте окремого дослідження. Домогтися гармонійного поєднання особистого і суспільного – ось та планка, до якої нам, українцям, з усім нашим «щирим» патріотизмом, ще тягнутися  і тягнутися…

Ігор Дуда