За чим приходять до Шевченка?

09/03/2017 0
Розмір тексту:

Мелодія «Думи мої» у виконанні оркестру відірвала від безцільного швендяння містом і нагадала, що нині – день вшанування пам’яті українського поетичного світоча. Як і в попередні роки, біля пам’ятника Кобзареві – велелюдне  зібрання: представники влади, духовенства, містяни… Як завжди, належно урочисто, з віршованими і прозовими виступами.

Каюся, на подібних заходах маю звичку не так слухати промовців (про те, що вони скажуть, неважко здогадатися наперед), а слідкувати за людськими типажами. І вкотре задавати собі запитання: що привело їх сюди? Що взагалі керує людьми в таких випадках? Щира душевна потреба чи дотримання формальної традиції?

Одразу зазначу, що не ставлю під сумнів, що багато хто йде за покликом серця. Але ж… коли у 2001 році у Києві протестанти намагалися свого часу завадити Л.Кучмі, без якого тоді хотіла бути Україна, покласти квіти до пам’ятника біля університету, вони виходили з того, що виконувати цей ритуал повинна людина з чистими руками і чистим сумлінням (іноді шкодую, що подібний «пропускний режим» відсутній біля церков і катедр – менше було б затятих атеїстів). От і біля тернопільського пам’ятника Кобзареві в різні роки доводилося бачити різні персонажі. Про декого з тих, хто урочисто покладав тут кошики з квітами, нині згадують радше рядками в стилі Леся Подерев’янського. А оточення теж було вельми колоритним…

Он той, про махінації якого не знають хіба що першокласники у школах, що він тут забув? Сумнівно, що він може процитувати щось крім першого рядка «Заповіту», але ж – стоїть, врочисто насупивши брови, слухає…

А он той, бундючний, наче надутий повітрям бичачий міхур, ще недавно цілком міг слухати не «скрізь по славній Україні…», а невблаганне «Іменем народу України» в судовій залі. Слухати і мріяти, щоб, бува, не відмінили «закон Савченко». Але – пронесло…І тепер можна й урочисто випнути груди перед камерами місцевого телеканалу з виразом обличчя, на якому легко прочитати «Рано чи пізно правда перемагає!»

А он і ще один цінитель поетичного слова, невтомний сіяч «розумного, доброго і вічного». Він віддавна  набув у місцевому університетському середовищі слави працьовитого комбайнера на ниві збирання від студентів «подяк» у вигляді хрустких банкнот під час сесійних «жнив». Не можу залізти людині в душу, але навряд чи він саме в цей момент пригадує Шевченкове «Ви любите на братові шкуру, а не душу…».

Не маю сумніву:  подібним типам відвідини пам’ятника Шевченка в день його роковин – передусім засіб очистити (про людське око) власну брудну шкуру.

Задля справедливості скажу, що сьогодні око не вихопило з зібрання біля пам’ятника якусь особливо одіозну постать. І це, сказати б, навіть трошки втішило. Найяскравіше (точніше сказати – найсумніше) враження: групка дітей на вигляд 5-6 класу, приведених, очевидно, згідно з планом виховної роботи, під час найурочистіших виступів, залюбки бавилися зі своїми мобільними гаджетами. Тож не виключено, що через декілька років комусь із них стрільне в голову  думка залізти на пам’ятник…

Ігор Дуда

  • Теги:

Додати свій коментар

Креатор буд

Опитування

  • Чи розраховуєте Ви жити за рахунок пенсії?

    Результати

    Loading ... Loading ...