Попри пораду одного з народних депутатів від Тернопільщини не дивитися “олігархічні” канали, все ж маю звичку зазирати на них. По-перше, чомусь думається, що від таких порад – лише один крок до радянської практики глушіння усіляких “контра-ФРГ”, заборони вільної думки і насаджування однієї “єдино правильної” ідеології. По-друге, переконаний, що людина з більш-менш критичним мисленням трохи здатна розібратися в усіх цих штучно створених цими “вражими голосами” політичних лабіринтах. По-третє, найефективнішою протидією їм був би наш твердий поступ вперед в усіх сферах: економіці, суспільному житті, безпеці, встановленні соціальної справедливості і т. д. А оскільки з усім цим наразі помітні проблеми, то рекомендоване ігнорування альтернативних джерел інформації (якими б одіозними вони не були) видається не найбільш дотепним ходом.
Отож, про неї, про оту саму одіозність. Вчора вона ніби сконцентрувалася у своєрідній “триєдиності”. На одіозному каналі “NewsOne” (він входить у перелік “не рекомендованих до перегляду”) транслювалося велике інтерв’ю одіозного Віктора Медведчука, яке він давав, зокрема, одіозному для багатьох В’ячеславу Піховшеку. Головний висновок, так би мовити, гарячими слідами: В.Медведчук посилено виставляється в іпостасі чи не єдиної особи, здатної якимось чином розв’язати тугий вузол конфлікту на Донбасі. Це простежувалося в його ледь прихованому змальовування власних заслуг у звільненні наших полонених; цій трішечки завуальованій саморекламі сприяли і надзвичайно “зручні” і виграшні для головного героя програми запитання, що їх задавав уже згаданий В.Піховшек. Дещо почуте сприймалося із солідною дозою скепсису (повідомлення про відсутність контактів В.Путіна з керівниками самопроголошених ЛНР і ДНР); дещо відразу викликало заперечення (ідея орієнтації на Росію та СНД і відвертий “антиамериканізм” В.Медведчука, для якого, зрештою, в нього є підстави: він – на не на останньому місці у “санкційному списку”); дещо навіть викликало легкий подив (“юридично Крим – український”, “Росія не визнала ДНР і ЛНР, на відміну від Абхазії та Північної Осетії”). Все ж, кум В.Путіна агресором Росію не визнає; питання появи на території України в серпні 2014 року російських бригадно-тактичних груп та наступного Іловайська, здається, взагалі не прозвучало. Як і придбання новітнього озброєння “у воєнторзі”…
На завершення – ще раз про пораду не дивитися цілий (і довгенький) перелік каналів. По-перше: що тоді дивитися? “Смачні історії” на “UA: Перший”? Комусь, може, й подобається… По-друге: тішу себе скромною думкою, що мозок таки ще трохи здатний “фільтрувати” те, що увійшло крізь вухо. І зрозуміти, що саме настає час активного передвиборчого піару. А поза тим…
Я став після почутого більшим прихильником олігархату, класу “господарів життя”, представником якого, без сумніву, є Віктор Медведчук? Ні, не став.
Я зронив розчулену сльозу від його розповіді про намагання принести усім нам мир? Ні, не зронив.
Чи зворушило мене його довірливе повідомлення про палке і незгасаюче кохання до Оксани Марченко? Ні, не зворушило.
Я повірив, що Росія – не агресор? Ні, не повірив.
Я став прихильніше ставитися до колеги В’ячеслава Піховшека? Ні, не став.
Чи вірю в святість помислів і чистоту рук рідної української влади на всіх рівнях? Ні, не вірю.
А…. чи буду дивитися “небажані” телеканали? Напевно, буду.
Ігор Дуда