Волонтерка Ірина Жигунова розповіла про те, як мешканці Тернопільщини ставляться до переселенців. Зокрема, розповіла про сім’ю, яка складається з подружжя пенсіонерів та сина-інваліда.

Жигунова Ірина“Ця сім’я інтелігентів до мозку кісток 8 років тому вирішила перебратись з Донецька в Бахчисарай. Лікарі рекомендували кримський клімат для здоров”я сина. В травні місяці ц.г. проживання в окупованому Криму стало для сім’ї нестерпним і неможливим, тому вони вимушені були повернутися в Донецьк. І тут, як виявилось, потрапили вони із вогню та в полум’я. Наступним пунктом притулку для сім’ї став Тернопіль. З огляду на стиль та устрій життя родини ми дуже обережно і з осторогою переселяли їх до села. Так, як їхнє село знаходиться дуже в стороні від центральних доріг, то я ще жодного разу не відвідувала їх, але підштовхнув до подорожі в їхні краї той факт, що вони перестали відповідати на телефонні дзвінки. Отже при в”їзді в село я запитала в першого зустрічного дядька чи не знає він де проживають переселенці. Після успішно пройденої мною експрес процедури ідентифікації ( хто я, навіщо вони мені, звідки я і чому на авто не місцеві номери, хто ще сидить в машині) дядько радо пояснив мені як знайти підопічних на другому краю села. Мені відлягло від серця – значить якщо люди знають про них і не послали мене подалі, то переселенці живі і нагодовані. Якщо хто знає, як часом місцеве населення вміє пояснити шлях проїзду, то зрозуміє чому мені ще два рази довелось зупинятись і уточняти дорогу. Кожен раз я і моє авто сканувалось рентгенівським поглядом пильних аборигенів. Нарешті хата була знайдена і запрілі вікна вказували на те, що в ній палиться, а значить тепло. Бальзамом на моє надірване в боях з переселенцями серце стали ідеальна чистота і порядок в старенькій, але ще досить міцній хатині. В сінях стояли відра з водою, дбайливо прикриті харчовою плівкою. Це, певне, від того здоровенного сусідського собаки, який незважаючи на свій розмір і сувору породу лагідно витягнув мене з салону авто і невідступно супроводжував повсякчас тицяючи вологим носом мою долоню. Результатом розмови з біженцями я була приємно вражена. Люди в селі прийняли їх привітно, допомогли продуктами, необхідним інструментом, добрим словом. За допомогу у викопуванні бараболь сусіди принесли 7 мішків винуватиці спиногнуття і запрошували брати в необхідній кількості буряк, моркву, цибулю і різну городину (погіб затарений на зиму під зав”язку). Регулярно приносять односельці молоко, мед, яйця, муку і т.п. Відвідує їх регулярно голова сільської ради, в останній свій візит роз”яснювала і допомагала зареєструватися на вибори і оформити матеріальну компенсацію. Коли наша розмова плавно, але невідворотно повернула в політичну площину, біженці нарікали на недостатню інформованість про нові партії, які йдуть на вибори. Село рясно заліплене верховнорадними пенсіонерами і жодної агітації свіжої сили. Кажуть: вивчаєм думку місцевого електорату, щоб голосувати так, як всі, а то не дай бог вичислять наші три бюлетні))). Поверталась в прекрасному настрої і твердим переконанням, що люди в нас добрі і розумні, не мислять шаблонами та стереотипами. При взаємному прагненні хороші стосунки обов”язково вибудовуються. Назву села писати не буду але зазаначу, що це Збаразький район”.