Слово – не матеріальна річ , але вчасно і доречно мовлене, воно може мати справді  має чудодійну силу. Здатне струсонути і підбадьорити занепалих духом. Вселити віру в те, що нинішні біди минущі, і попереду – радісний день перемоги. Але дійти до сердець мільйонів таке слово може лише в одному випадку: якщо мовлене воно безсумнівним моральним авторитетом.

Рівно 78 років тому, 18 червня 1940-го, розпорота і затиснута “кліщами” німецьких танкових дивізій, нажахана  пекельним завиванням “Юнкерсів”, беззахисна після евакуації решток військ з Дюнкерка переможена і принижена Франція почула по радіо з Лондона промову лідера руху “Вільна Франція” Шарля де Голля. Вона стала однією з найважливіших за всю історію країни, а в 2005 р. UNESCO включила її в реєстр “Пам’ять світу”. Генерал, який відмовився підкорятися колабораціоністському уряду Віші, переконував співвітчизників, що хоча Франція програла битву, але не програла війну. І що настане день, коли країна поверне свою свободу і велич. І що, попри трагізм становища, останнє слово ще не сказане, а надія не повинна зникнути. А ще де Голль акцентував на тому, що Франція у своїй боротьбі не самотня – війна стає світовою (наче у воду дивився). І що всі помилки, згаяний час і страждання не означають, що в цілому світі немає необхідних засобів, щоб роздушити ворогів. На завершення майбутній президент Франції закликав усіх співвітчизників, військових і цивільних,  зв’язатися з ним для об’єднання зусиль у боротьбі з ворогом.

І що цікаво – ні ситуативні союзники, ні опоненти не могли в той момент закинути де Голлю наявності якогось ділового інтересу в Німеччині чи інших меркантильних мотивів, як це іноді трапляється, коли головнокомандувач збройних сил і далеко не бідний бізнесмен об’єднані в одній особі…

Оптимізм де Голля, який у той драматичний момент міг видатися безпідставною бравадою, повністю виправдав себе: через чотири роки, у серпні 1944, після звільнення Парижа, в якому значну роль відіграли сили французького Опору, генерал на чолі своїх соратників по боротьбі здійснив урочисту ходу вулицями столиці, за присутності величезних мас народу, що перебував у стані ейфорії після перемоги. Цю подію де Голль детально описав  у своїх мемуарах. Знайшлося, до речі,  в них місце і для таких рядків, присвячених візиту до США і перемовин з президентом Рузвельтом: “Слухаючи американського президента, я переконався, що у ділових відносинах між двома державами логіка і почуття важать дуже мало в порівнянні з реальною силою… і якщо Франція хоче посісти своє колишнє місце, вона повинна розраховувати лише на себе”. У себе на батьківщині генерал-герой зіткнувся в різні часи з діаметрально протилежним ставленням: всенародним обожнюванням і нелегким для гордовитого француза періодом, коли над колонами маніфестантів розвівалися лозунги: “Де Голля – в архів!” і “Прощавай, де Голль!”.

Повчально – і не лише для Франції.

Ігор Дуда