Понад двадцять років Бориса Гуменюка знали лише як письменника. Його твори неважко було знайти на полицях книгарень. Торік Борис пішов на війну добровольцем, а пізніше став заступником командира добровольчого батальйону «ОУН», який від серпня дислокується в селі Пісках поблизу Донецького аеропорту.

Гуменюк БорисВже в окопах він написав дві поетичні книжки, які так і назвав – «Вірші з війни». Борис Гуменюк розповів «ВЗ» про те, чому письменнику на фронті легше, ніж іншим.

– Моя війна почалася 22 червня. Я тоді перебував у складі добровольчого батальйону «Азов», – каже Борис Гуменюк. – До мене підійшов хлопчина, йому було

19 років. Виявилося, він мій земляк, з містечка Чорткова на Тернопільщині. Підходить і каже: «А я вас знаю, ви – письменник». А через кілька годин я побачив його на блокпосту. В одній руці він тримав автомат, а в іншій – мобільний телефон і намагався написати SMS-повідомлення. Телефону він не міг відкласти, бо на іншому кінці умовного дроту, вочевидь, був хтось для нього дуже важливий. Так само він не міг позбутися автомата, від якого залежать і його життя, і життя побратимів. Він притримував автомат то колінами, то ліктем. Ця сцена мене зворушила, і я одразу її описав. Опублікував вірш на «Фейсбуці» і зателефонував своєму другові, чудовому поету Івану Андрусяку. «Іване, – кажу, – я там дещо написав, ти переглянь. Якщо воно геть кепське, то я приберу». Іван під моїм записом у «Фейсбуці» залишив коментар з одного слова: «Бомба!». Через два місяці я написав книжку, яку презентував на Форумі видавців у Львові. За три дні фестивалю підписав читачам більше тисячі книжок. Повернувшись на фронт, знову взявся за вір­ші. Назріла друга збірка поезій, останній вірш у ній написано 5 січня цього року.

– До війни ви 20 років писали прозу…

– Прозу писати важко. Тим паче, на фронті. Проза вимагає домашньої атмосфери. Роман – це кілька років роботи. А щоб описати цю вій­ну, у сто сторінок не вкладешся. Не вкладешся навіть у п’ятсот. От переможемо, виженемо окупантів з України, напишемо на руїнах Кремля «Тут був батальйон «ОУН» – тоді повернуся додому, сяду під грушею, що росте на моєму обійсті в селі на Київщині, і писатиму роман (усміхається. – Авт.). Гадаю, я зможу описати те, що є частиною мого особистого досвіду.

– Зараз у вас оптимістичний погляд на вирішення конфлікту на Донбасі. А ще недавно ви казали, що ця війна надовго.

– На жаль, я й нині так вважаю. Війни ще не було. Справжня вій­на – попереду. Російські окупанти навіть не думають здаватися чи відступати. В жодному разі вони не зупиняться на досягнутому. Але, дякувати Богу, за останній рік ми вже чогось навчилися. Ми переозброюємо армію. На керівні посади приходять полковники, підполковники і майори, які вже мають бойовий досвід саме цієї війни. Найближчим часом і добровольчий батальйон «ОУН», в якому маю честь служити, стане частиною Збройних сил України. Ми довго чекали легалізації нашої боротьби. Сьогодні на базі в Житомирі формується нова 81-а десантно-штурмова тактична група, одним із підрозділів якої стане батальйон «ОУН». Ми зберігатимемо свій прапор, шеврони, структуру та ієрархію. Комбатом буде Олександр Потебенько. Батальйон такого формату – це близько 1200 бійців. Як бути ОУНівцями – ми вже знаємо, як бути добровольцями – теж. Скоро ми ще й дізнаємося, як воно – бути десантниками.

– Що змусило письменника взяти в руки автомат?

– Мотивація проста. Ти або народжуєшся чоловіком, або не народжуєшся ніколи. Мені ще пощастило. Мій фізичний стан, мій вік дозволяє воювати. Якби мені було 70 – я б цього робити не зміг. А в 50 я ще ого-го (сміється. – Авт.). Тому я щасливий, що можу послужити своїй країні. Річ не в тім, ким ти був у цивільному житті. Хоч якоюсь мірою я залишаюся письменником, однак бути солдатом для мене зараз значно пріоритетніше.

– Знаю, що вас не хотіли записувати у добровольці…

– Коли почалась окупація нашого Криму, я, як і багато чоловіків, подався у військкомат. Мені сказали, що не можу йти на війну, бо не служив в армії, та й вік не підходить – беруть лише до сорока п’яти. Тоді я зрозумів, що єдиний вихід – записатися у добровольчий батальйон. Формалізація стосунків з військом, якась легалізація мене тоді мало турбувала. Тож я взяв карабін, сів у свою автівку і поїхав на війну. Так починалася моя військова служба.

– Ваші побратими здивувалися, коли дізналися, що в їхніх лавах воює поет?

– Я не є настільки самозакоханий, щоб читати хлопцям свої вір­ші. Але ось мій товариш Василь Кіндрацький за моєї відсутності прочитав нашим бійцям ці поезії. З їхніх слів, вони були неабияк вражені. Однак довгий час ніхто навіть не підозрював, що я вір­шую чи займаюся літературою. Для них це було несподіванкою.

У нашому батальйоні, до речі, воюють дуже різні люди. Є хлопц і з трьома вищими освітами, а є з трьома судимостями. Географія неймовірна. Це – білоруси, грузини, кримські татари, є навіть двоє громадян Росії. В «Азові» зустрічав італійців та шведів. Зазвичай це їхній світоглядний вибір – ти або на боці добра, або на боці зла. Отак з часом наша війна переростає у конфлікт світового масштабу.

– Село Піски розташоване у безпосередній близькості до позицій ворога. Яка зараз там ситуація, у час так званого перемир’я?

– З Пісків вивели важке озброєння, згідно з мінськими домовленостями. Українська сторона вповні дотримується зобов’язань, які взяла на себе. Це «надихає» російських найманців на все нові атаки. Користуючись з того, що у нас немає вогневого прикриття, що не працює наша артилерія, їхні диверсійні групи підходять дуже близько до наших позицій. З деяких точок Пісків до «сепарів» – рукою подати. Нас розділяють якихось 600-700 метрів. Перемир’я існує лише на папері. Режим припинення вогню в околицях Пісків не тривав жодного дня.

– У селі ще залишились мирні жителі?

– Одиниці, але є. В Пісках мешкають в основному пенсіонери, яким нікуди їхати. Ці люди, як і ми,  – військові, вже вжилися в цю війну. Звикли до обстрілів, знають, куди слід ховатися і за звуками розрізняють снаряди. У їніх головах ще повно «мармуляди», чи то пак, «вати». Але більшість вже настільки «наїлася» цієї війни, що просто хоче її закінчення і настання миру.

У Пісках майже не залишилось будинків на поверхні землі. Є лише підвали і підземні гаражі. У них і живуть люди. Їм важко. Пенсій не виплачують, магазини не працюють. Ми ділимось з ними продуктами і питною водою, адже місцева вода майже не придатна для вживання. Якщо є можливість, вивозимо людей у тил. Забираємо звідти також собак і котів, яких у Пісках залишили їхні господарі.

– Чи допомагає поезія переживати жахи цієї несправедливої війни?

– Безперечно. Вірші для мене – як сеанс психотерапії. Можна по-різному вивільняти емоції. Хтось влупить автоматну чергу, інший напише рядок. Як там у Симоненка – «Дай мені у думку динаміту…». Коли я пишу, то одночасно й лікуюся. Тому, в певному сенсі, письменнику чи поету на фронті легше, ніж іншим солдатам.

Ротація у нашому батальйоні відбувається кожного місяця. Наш принцип – аби боєць пройшов належний вишкіл, а після нього місяць відвоював на передовій. Потім даємо кілька тижнів на відпочинок. Повертатись знову на фронт чи залишатись вдома – вирішує сам солдат. Ми в жодному разі не маємо права на нього тиснути. Ніде правди діти – половина бійців після місяця перебування в Пісках знову туди не повертається.

Розмовляв Орест ДРИМАЛОВСЬКИЙ, Високий замок

Довідка «ВЗ»

Борис Гуменюк народився 30 січня 1965 року у селі Острові на Тернопільщині. Поет, прозаїк, заступник командира добровольчого батальйону «ОУН» (позивний – «Кармелюк»). У перші дні Революції гідності був побитий «Беркутом» у Будинку письменників, а 19 січня і 18 лютого – на вулиці Грушевського.

22 червня 2014 року приєднався до спецбатальйону МВС України «Азов» та відправився в зону бойових дій на схід України. З кінця липня

2014 р. — заступник коман­дира батальйону «ОУН», який

з 12 серпня дислокується в селищі Пісках поблизу Донецька. Автор книжок «Спосіб захисту», «Лук’янівка», «Острів», «Та, що прибула з неба». Має двох доньок.