Ще один приклад людини, яка присвятила себе політиці і зуміла «витягти» у цій лотереї щасливий квиток.

Приклад невеселий, бо отримавши подарунок від долі, Деревляний обернув його проти себе.


Можливо, спокуса матеріальними цінностями, дорогими автомобілями і гламурними брязкальцями виявилася занадто важкою. А може справа у юнацький комплексах – «стати першим хлопцем на селі», які не пустили нашого «Івана стати паном», проте навіть на піку популярності Юлії Володимирівни, її ставленник на Тернопільщині  інакше, як одіозна постать, не сприймалася.

Народився Василь Деревляний 23 серпня 1962 року в селі Білоскірка Тернопільського району. Особливих сантиментів до знань за ним не відзначали. В офіційній біографії вказано, що навчався в Київському геологорозвідувальному технікумі. Про те чи закінчив його – скупі відомості. Відомо тільки те, що після служби в армії з 1985 по 1992 рік працював на заводі «Оріон».

Вищу освіту майбутній нардеп здобув у 43 роки. Заочно закінчив юридичний факультет ТАНГу. Це, однак, не заважало йому ще до одержання диплому заявляти в тому ж 2005 році про свої претензії на посаду губернатора.

Значно раніше, у 1989 році, вступив в Українську Гельсинську Спілку, а звідти в Українську Республіканську партію. Однак входив до кола радикалів і в 1992-му. услід за Степаном Хмарою залишив УРП, щоби увійти нової партії , яку Степан Ількович створив для себе – УКРП. Василь Тимофійович старанно творив собі образ безкомпромісного борця з кучмівським режимом та палкого націоналіста. Тодішня влада обрала проти нього і йому подібних оптимальну тактику – не опонувати, не заважати, взагалі не помічати. Так в атмосфері інтриг та безрезультатного політиканства минули 10 наступних років. За цей час Деревляний просувався по партійній драбині УКРП, зумів стати депутатом Тернопільської райради та навіть очолив велике підприємство. На початку буремних 90-х трудовий колектив захопив владу на Тернопільському хлібзаводі №2. Пан Деревляний опинився у потрібному місці і в потрібний час, щоби виглядати на спасителя заводу. Вміння балакати, однак виявилося недостатньо. Завод летів в прірву банкрутства, поки його в 2000 році не викупили підприємці з Хмельниччини. Від безробіття Деревляного порятувала політика. УКРП Степана Хмари саме пристало до табору Юлі Тимошенко. Йшли гарячі дні акції «Україна без Кучми». Поки націонал-демократи з обох РУХів чекали, що з того вийде Василь Деревляний сміливо кинувся очолювати процес – проводив мітинги, організовував наметові містечка, шарпався з міліцією. Більш підходящого вождя для майбутнього БЮТу годі було шукати. Скромний результат виборів 2002 року партія Тимошенко примножила у 2005-му, на фоні розчарування в «Нашій Україні» і Ющенкові. У ці роки Василь Тимофійович гордо посідає прохідне 40-е місце партійного списку, купається в компліментах від лідери. Як це часто буває, на вершині успіху розпочалася стрімка дорога донизу. Спочатку місцевий БЮТ на чолі з Деревляним здобув перше місце на місцевих виборах і сформував власну більшість в обласній раді. Але методи, якими керувалися ці представники, нібито демократичних сил – підкуп, шантаж, хамство і рукоприкладство відкрили очі громадськості на «каманду» які зібрав під себе Деревляний. Власне кваліфікованих управлінців там було мізер, а в основному дрібні підприємці, односельчани, колишні однокласники, особи з судимостями і напівбандитськими замашками. З подачі Василя Тимофійовича ці люди взялися хвацько ділити владу в області і місті.  В результаті такої активності рейтинг місцевого БЮТу і персонально Деревляного зменшився в рази.

Тепер наш персонаж намагається вдруге ввійти в ту саму річку опозиційності на протиставлені до партії Якуковича.