«Час – не гроші, якщо втратив – не знайдеш», – стверджує народна приказка. Вона начебто дає надію на те, що хоча б загублені гроші ще відшукаються. Стосовно ж нинішнього становища неньки-України прислів’я справджується не в усьому: нам нині катастрофічно бракує грошей і так само катастрофічно відчуваються наслідки даремно втраченого часу.

Через брак грошей згортаються соціальні програми, на грані банкрутства опиняються футбольні клуби, а тягар турбот про армію переважно лягає на плечі волонтерів. Та біс з ними, з грішми – при всій їхній важливості шляхи для подолання дефіциту все ж можна відшукати: десь затягнути паски, десь сподіватися на пільгові іноземні позики, десь, може, вдасться щось повернути рішенням міжнародних інституцій у справах збіглого екс-гаранта і його оточення. Зрештою, гроші, як мовиться, справа наживна. От із часом складніше…

Його, даремно загубленого через недалекоглядність, відсутність державницького мислення, політичні чвари й переслідування вузькобізнесових інтересів, уже справді не повернеш. Тому й пожинаємо нині гіркі плоди такої, з дозволу сказати, політики. Невже справді не можна було передбачити ще 10-12 років тому, що коли Росія, скріплена обручем модернізованого варіанту «самодержавія», очумається після невизначеності 90-х років, у неї неминуче прокинуться давні інстинкти імперського хижака, що змусить його кидатися на сусідів? Зараз, притиснуті обставинами, часто проводимо аналогію між Росією Путіна і третім рейхом Гітлера. То чому б не копнути трохи глибше й не подивитися на становище і взаємовідносини після Першої світової війни таких же близьких сусідів – Польщі та Німеччини. Поляки завершили її у таборі переможців, вийшовши з-під влади одразу двох імперій, отримавши за умовами Версальського договору території на сході й вихід до Балтики на півночі. Німеччина ж тоді вгиналася під важким тягарем усіляких контрибуцій та репарацій, страждала від галопуючої інфляції, безробіття, і її цілком могла накрити хвиля всесвітньої пролетарської революції, про яку тоді тільки й мріяли Ленін з Троцьким. Тепер перенесімося у часі через якихось 20 років – 1939-й. Вермахт нищівними ударами за декілька тижнів громить «військо польське» і вдирається у Варшаву. «Юнкерси» з Люфтваффе своїми завиваючими сиренами сіють жах і паніку. Атаки польських вершників з занесеними шаблями на німецькі «панцер-дивізії» – це відчайдушна хоробрість самогубців, здатна викликати сумну посмішку. Неминуче постає питання, чому так сталося? Відповідь, яка лежить на поверхні: Німеччина використала час для нарощування власної міліарної потуги, в той час як Польща його змарнувала. Змарнувала за внутрішніми чварами, які нездатний був зупинити навіть героїчний ореол маршала Пілсудського, за пошуками альянсів і союзників, які у вирішальний момент замість реальної військової допомоги обмежувалися нотами протесту і оголошенням «дивних» воєн. Тому й зустріли наші західні сусіди «заточений» на Blitzkrieg вермахт у стані повної військової неготовності. А тут ще й Сталін зненацька вдарив у спину…

Наше нинішнє становище, звичайно, відрізняється, від того, в якому опинилася 75 років тому Польща. По-перше, удар в спину нам, здається, наразі нізвідки не загрожує (якщо таким не вважати самі підступи Росії, попри неодноразові запевнення в «братской дружбе»). По-друге, на зміну бліцкригу прийшла тактика «гібридної» війни, у якої важко визначити початок і ще важче – кінець. По-третє, у нас досі не було свого Пілсудського, який навіть у передсмертній агонії, за 4 роки до початку Другої світової війни, висловлювався проти польсько-німецького зближення.

Ігор Дуда