Шокуюча звістка: в авіакатастрофі у московському аеропорту «Внуково», що сталася у ніч на 21 жовтня, загинула колишня тернополянка 39-річна Руслана Салук, яка понад десять років мешкала у Франції.

Наша землячка носила прізвище чоловіка-француза Вервелле, мала французьке громадянство і працювала стюардесою у тамтешній компанії «XL Airways». У тому фатальному чартерному рейсі Руслана супроводжувала главу французького нафтового концерну «Total» Крістофа де Маржері. Троє членів екіпажу літака Falcon-50 (стюардеса і два пілоти) та поважний пасажир загинули… Причина аварії абсолютно безглузда — на злітну смугу перед літаком несподівано виїхала снігоприбиральна машина, об неї зачепилося крило аероплана, який набрав швидкості й не міг уникнути зіткнення. За лічені секунди літак загорівся і впав. У Москві триває розслідування трагедії, на лаві підсудних опинилися інженер, диспетчери аеродромної служби та водій снігоприбиральної машини, який нібито був напідпитку. Утім, багато хто, особливо з іноземних експертів, висувають версію про теракт, замовлений російською урядовою верхівкою. Так це чи не так, але, згадуючи не одну загадкову авіакатастрофу в російському небі, годі чекати на правдиве розслідування причини падіння французького літака.

Радили не летіти до Москви, бо… українка
Руслана облетіла увесь світ, часто літала до Нью-Йорка, на Карибські острови, до Таїланду, Індії… У чартерні рейси до Росії почала літати недавно, французькій авіакомпанії було зручно відправляти її, оскільки знала російську мову і без перекладачів узгоджувала організаційні питання. «Тобі, українці, краще тепер не потикатися до Москви», — радили Руслані колеги після загостренням українсько-російського конфлікту. «У мене французький паспорт, думаю, проблем не буде», — казала. І справді, їй спокійно відкрили візу, до її українського походження не було жодного упередження.
— Руслана сама обрала цей маршрут… Вона й подумати не могла, що там її чекає… — витирає сльози мати стюардеси Марія Салук. — У доньки не було страху перед польотами, повторювала, що на землі у сотні разів більше аварій, ніж у небі. Найстрашніше, що пережила: три роки тому летіла через океан, був сильний шторм, пасажири хвилювалися, вона усіх заспокоювала, за це отримала подяку.
За кордон тернополянка подалася у 18-річному віці. Спершу їздила на заробітки до Польщі, згодом — до Іспанії. У 2001-ому на Канарських островах познайомилася з французом Патріком Вервелле, який запросив її до себе і вже за місяць вони одружилися.
— У Франції Руслана знайшла своє щастя. Звісно, ми з батьком сумували за нею, як і за молодшою донькою Світланою, яка живе в Японії, лише найстарша, Олена, залишилася біля нас, — розповідає пані Марія. — Мій чоловік усе життя був інвалідом — в дитинстві після електричного опіку йому ампутували обидві руки, також хворів на туберкульоз. Доньки завжди шкодували його, коли стали на ноги, надсилали ліки, підтримували фінансово. На жаль, торік чоловіка підкосив ще й рак, а в лютому цього року його не стало… Руслана тричі провідувала хворого батька, приїжджала й на похорон. То був її останній приїзд до Тернополя.

Знала шість мов
У Тернополі та Збаражі у Руслани залишилося чимало друзів, з деким листувалася із Франції. Свого часу вона навчалася у Тернопільській ЗОШ №21, а також у Збаразькій санаторній школі-інтернаті.
— Оскільки батько хворів на туберкульоз, то нам порадили віддати Руслану до інтернату, де вона проходила постійні обстеження і профілактику від туберкульозу, — каже пані Марія. — Навчалася у Тернопільському училищі №2, проходила практику на нашому фарфоровому заводі — робила горнята. Я не відпускала її за кордон, але донька була цілеспрямована. «Мені 18 років і сама можу вирішувати, — наполягала. — Як жити в Україні? Роботи нема, зарплат не виплачують…» Бачила, як я гибію на склотарі, як батько, попри своє погане здоров’я, ішов на чергування, щоб заробити копійчину. Через нелегкі реалії Руслана швидко стала дорослою…
Після заміжжя Патрік пропонував Руслані не працювати, а займатися домашніми справами, його мати була також берегинею домашнього вогнища. Проте енергійна українка не могла всидіти у чотирьох стінах. Якийсь час працювала в аптеці, а далі у пошуках цікавішої професії пішла навчатися на стюардесу. За короткий час досконало освоїла французьку та англійську мови, окрім того, знала польську і португальську, не забула українську та російську.
— Патрік — творча людина, грає на кларнеті, керує дитячою консерваторією у місті Гуссенвіль, — каже мати загиблої. — Підтримував Руслану у всіх її починаннях, пишався нею. Водночас вона допомагала чоловікові, сприяла організації концертів французької консерваторії у Санкт-Петербурзі, їздила з ними як перекладач. Натомість російські музиканти приїжджали до Франції.

Із загиблих зняли коштовності
Руслана та Патрік жили досить заможно: мали будинок у Гуссенвілі, квартиру на Канарах, а нещодавно купили будинок та півгектара землі у затишному куточку в горах, почали добудовувати все, облаштовувати, мріяли про дитину…
— Власноруч побудували терасу, мішали розчин, мурували, перекривали, оздоблювали. Патрік — майстер на всі руки, навіть сам меблі виготовив для будинку, — продовжує розповідь пані Марія. — Руслана хотіла трохи більше підзаробити для завершення помешкання, тому пішла додатково на чартерні рейси. Коли літала на «Боїнгах», то я ще не так хвилювалася, а як подалася на приватні рейси, огортав неспокій. «Русланко, літаєш зі знаменитостями, а там конкуренція, заздрощі, можуть щось підлаштувати, хтось когось замовити…» — застерігала доньку. Але вона була впевнена, що все буде гаразд, їй дуже подобалася її робота. Багато розповідала про своїх відомих пасажирів, якось тішилася фотографіями з іспанським актором Антоніо Бандерасом. Про Руслану гарно відгукувалися колеги по роботі, бо вона ніколи не відверталася від проблем інших, чужий біль сприймала, як власний, допомагала усім.
Про авіакатастрофу Патрік дізнався з новин, тремтячими руками набрав номер поліції й поцікавився, який саме літак розбився. На жаль, правда виявилася гіркою… Про трагедію чоловік повідомив Світлану в Японії, а вже вона дала знати рідним в Україні.
— Олена ледве знайшла слова, аби сказати про нещастя, — плаче пані Марія. — Не передати словами, що ми пережили… Не знаю, як так могло статися, що снігозбиральна машина виїхала на злітну смугу, водій вийшов з неї, а пілотам дали дозвіл здійматися. Я не раз була в аеропортах і бачила, який там шалений рух літаків, яка там постійна пильність за безпекою, а тут ніби навмисне… Патрік розповідав, що у Франції не вщухають розмови про теракт, що Крістоф де Маржері нібито мав зустріч із Медведєвим щодо спаду ціни на нафту, що російська сторона залишилася незадоволеною перемовинами… Наразі триває слідство, але навряд чи коли-небудь довідаємося правду… Серце крається, що замість того, аби спробувати надати медичну допомогу потерпілим, працівники аеропорту чи хтось інший зняли з пілота дорогий годинник, із Руслани — кольє, зник її iPad із тисячами фотографій.

Упав освячений вінок…
За кілька днів до авіакатастрофи пані Марія говорила з Русланою по скайпу. Донька казала про запланований політ до Москви, хоча тоді ще не знала кого саме супроводжуватиме.
— У Руслани був гарний настрій. Просила передати їй сушеного буряка, бо у Франції продають лише варений, до того ж не дуже смачний, — пригадує мати. — «З вашого буряка вдається чудовий червоний борщ. Патрік залюбки його смакує!» — тішилася. Ще замовила квашену капусту, квасолю, гречку — готувала здебільшого українські страви. Прикро, але вже нічого їй не зможу передати…
У ніч, коли сталася трагедія, пані Марія не могла заснути — щось дивне коїлося в душі, а ранок приніс страшну звістку…
— Щоранку п’ю каву, а тоді не пила, бо почала вживати ліки для ніг, але заснути не могла, кожна година здавалася вічністю, — пригадує жінка. — Неспокій навіював сумні думки… Кілька ночей перед тим я чула дивний тріск біля вікна, а тієї фатальної ночі щось сильно гримнуло в кімнаті — такого ніколи раніше не було. За день чи два до аварії з дверей упав освячений віночок… «Хтось ходить!» — пожартувала Олена. Мабуть, ці дивні знаки попереджали про біду…
Пані Марія, донька Олена та онук літали до Франції на похорон Руслани. 30 жовтня її провели в останню путь рідні та колеги.
— Ми хотіли поховати Руслану у Тернополі, але Патрік просив не забирати її від нього… Йому нині теж дуже важко і самотньо, — каже пані Марія. — Церемонія прощання відбулася у костелі, прийшли багато стюардес, пілотів, керівництво авіакомпанії, а також друзі доньки. Привезли Руслану в коричневій труні, та Патрік переклав тіло у білу. На похорон принесли гори білих живих квітів. Кожному присутньому роздали листівку з фотографією Руслани та молитвами.
«Шкода, що ви не розумієте французької, говорять теплі слова про вашу доньку», — підійшла до мене українка. Присутні висловлювали співчуття, а я думками поверталася до фатального російського аеропорту… Чому так сталося? Нині на Сході України гинуть люди — жаль роздирає серце, а тут полетіла до Росії і там спіткала біда.

Джерело: Нова Тернопільська газета