Як здобути шосте, сьоме і наступні відчуття, щоб побачити реальніший світ? Слід під’єднати мозок до комп’ютера. Про те, як він це зробив, розповідає Gazeta Wyborcza професор-кібернетик Кевін Ворвік.

Томаш Уляновський: Ви досі кіборг?
Професор Кевін Ворвік:
Ні, це жахливо, але хірурги, врешті, видалили чип із передпліччя, де він за допомогою 100 електродів був під’єднаний до моєї нервової системи. Залишилися шрами і декілька платинових дротів під шкірою, які іноді випинають – і я змушений заштовхувати їх назад.
Я знову звичайна людина (сміється). Можливо, лише в голові залишилося щось від людини-машини.

Ви дійсно були першим кіборгом у світі?
Це залежить від того, як визначати це слово. Кіборгом можна було б визнати і будь-якого “очкарика” або ровериста. Не кажучи вже про людей, які втратили кінцівку і їм під’єднали біонічну руку.
Однак якщо прийняти більш фантастичне визначення кіборга – що ним є той, хто завдяки електронним додаткам може більше, ніж пересічна людина, наприклад, отримує додаткові відчуття або нові засоби комунікації – то так, я захищав би твердження, що я був першим.

І як це було?
Фантастично, це чудове відчуття могти більше, ніж інші. Ми зробили щось дійсно складне, тому що хоча й легко вивести нервові сигнали поза тіло й так контролювати, наприклад, третю руку (такі експерименти вже проводили, навіть на шимпанзе), однак набагато складніше зробити так, щоб нові нервові імпульси надходили з-поза тіла через електронну систему в нервову систему, а звідти в мозок, який би ще й зрозумів їх! А нам це вдалося. Під час кожного експерименту нам довелося витратити півтора місяця, щоб навчити мій мозок розпізнавати електричні імпульси, які надходили через імплантат у мою нервову систему.

Яку інформацію містили ці імпульси?
Під час одного з експериментів ми під’єднали мою нервову систему до системи дружини. Хоча я не бачив її, але відчував, як вона махала рукою. Буквально – я не відчував болю чи чогось такого. Я знав, що вона ворухнула долонею.

Багато людей досягають такого стану без електроніки.
(Сміється) Ось чому ми провели й інші експерименти. Наприклад, під’єднали до мого тіла третю, механічну рука, якою я навчився ворушити. Її долоня, пальці були всіяні датчиками, завдяки яким я відчував, коли торкався якихось предметів. Мій мозок не обдурював мене, що штучна рука була однією з моїх двох природних. Він зважив на те, що одержав у розпорядження нову, чергову руку і був дійсно щасливий через це.

Для чого використовували її?
Ми вкладали в ці мої нові пальці якісь предмети, а я хапав їх і відпускав. Дійсно добре відчував їх. Але це не все. Ось іще один гаджет. Бейсбольна кепка зі сонаром, тобто передавач і приймач ультразвукових хвиль. Завдяки їм я відчував відстань.

Як? Ви чули звуковий сигнал, як під час паркування автомобіля, обладнаного датчиком відстані?
Я не використовував ані слуху, ані зору, я не відчував болю. Будь ласка, забудьте про п’ять відчуттів, які має кожна здорова людина. Я міг ходити із зав’язаними очима. Просто ВІДЧУВАВ відстань, і доволі точно. Тому що коли я наближався до якогось предмета, збільшувалася частота електричних імпульсів, які передавав імплантат моїй нервовій системі. Мій мозок набув ДОДАТКОВЕ, шосте відчуття.

Ви були, як Бетмен.
Причому реальним, а не кіношним (сміється). Гадаю, міг би навчити свій мозок розпізнавати всі види нових подразників – я міг би бачити світ у рентгенівських променях або в ультрафіолеті. Ми не проводили експерименту з інфрачервоними датчиками, але якби ми це зробили, то міг би на великих відстанях відчути тепло предметів і живих організмів.
Мої студенти тепер працюють із магнітами, імплантованими в долоні. Коли ми обернемо їх електричними дротами і під’єднаємо до електрики, магніти завібрують. Їх можна під’єднати, наприклад, до сонара і так визначати відстань – через сильніші чи слабші вібрації. Один зі студентів працює з під’єднанням до магнітів датчика інфрачервоного випромінювання. Це трохи простіший спосіб, ніж пряме “підключення” до нервової системи.
Вочевидь, таке шосте відчуття придалося б не одній людині, і це не лише неповносправним, сліпим і глухим.

Неймовірно. Якого біса ви видалили цей імплантат?
(Сміється) Ми хотіли вивчити його під мікроскопом, подивитися, чи щось сталося з ним під час контакту з живою тканиною. Але насправді, якщо чесно, я вже втомився від постійного експериментування на собі. Тримав його в собі три місяці, для початку цього досить. Окрім того, передбачалося, що експеримент триватиме два місяці.

Але ви не хотіли закінчити веселу гру.
Це правда, зупинитися було важко. Але з іншого боку, я був дійсно виснажений. Ми працювали без зупинки, тому що боялися, що імплантат перестане працювати.

І як ви почуваєтеся без цих додаткових відчуттів? Переживаєте втрату чи полегшення?
Спочатку відчув полегшення, а потім почав проводити інші експерименти і не було часу на ностальгію.

Дякую, що знайшли час, щоб поговорити зі мною. Я мушу сказати, що порівняно з вами я традиціоналіст. Був готовий прилетіти в Англію, щоб зустрітися з вами, але ви запропонували подзвонити через Skype.
Ці нові технології неймовірні, правда?

Ну, так, але як я можу знати, що це дійсно ви?
Ви повинні вірити мені на слово (сміється).

Я роками думав про цю розмову, відколи прочитав книжку польського письменника Яцека Дукая. Це великий футуролог. У книжці “Чорні океани” він описує світ, у якому небагато людей, що мають дорогі імплантати, живуть одночасно в реальному та віртуальному світах. Відбувається справжня революція, коли з’являється дешевий персональний комп’ютер, який треба проковтнути, як таблетку, і він, як гриб, виростає на мозку, використовуючи його пам’ять і обчислювальну потужність. Як ви гадаєте, це реально?
80% із того, що ви сказали, впевнений, відбудеться. Я не впевнений щодо цього гриба, але це технічні деталі. Звичайно, ми розвиваємо технології, які зможуть під’єднуватися до нервової системи, головного мозку, але водночас ми будуємо біологічні системи, які під’єднуватимуться до технологічних предметів. Так ви можете собі уявити підтримку мозку додатковими нейронами або стовбуровими клітинами. Я думаю, що бачення, подане в цій книжці, дуже близьке до істини.
В одному з експериментів, які проводимо тут, ми вирощуємо в посуді нервові клітини, які потім з’єднуємо з іграшковим роботом. І вони вчаться керувати цим роботом. Це, звичайно, дуже прості, основні рефлекси, такі як ходіння. Ми під’єднали до нього сонар, той самий, яким користувався я, і завдяки йому робот не зіштовхується з навколишніми предметами. Я трохи хвилююся, що ми не даємо йому достатньої кількості стимулів, ми повинні подумати про щось додаткове, щоб він не нудився, наприклад, про звуки.

А звідки ці нервові клітини?
Це нейрони або щурів, або людські, які ми купили у США.

Людські?
Так, я не знаю, звідки вони походять, але я підозрюю, що вони були зібрані після аборту.

І ви не маєте жодних змішаних почуттів, пов’язаних із цим? Ви ж створюєте кіборга, тільки у зворотному порядку. Людський мозок керує тілом робота.
Не перебільшуйте із тим мозком. Це заледве 100 тисяч нейронів. Якби їх було 100 мільярдів, чого, ймовірно, вдасться досягти найближчим часом, то ми, напевно, мали б задуматися про те, чи маємо ми справу з тим, що він відчуває, має свої емоції, свідомість, а отже, мусить отримати правовий захист і повинен розглядатися як жива істота, можливо, навіть здобути виборчі права.
Проблема в тому, що за допомогою щурячих нейронів неможливо вповні відтворити механізми, які керують людським мозком. Завдяки таким експериментам ми будемо колись рятувати додатковими нейронами людей, які потерпають від нейродегенеративних недуг, таких як хвороба Альцгеймера.
Повертаючись до книжки, про яку ви казали. Це не наукова фантастика, а радше майбутнє науки.

В іншій своїй книжці – “Перфектна недосконалість” – Дукай вигадує ще вигадливіший віртуальний світ. У ньому живуть люди, які називаються стандартними homo sapiens, так звані stahsi, і постлюдські істоти – post-human beings, так звані phoebe. Перші під’єднані до мережі, але живуть, майже як ми. Натомість останні… не мають тіл, живуть, як вільні розуми, у світі, який важко вже назвати віртуальним. Це, звичайно, суспільна еліта, мало хто може дозволити собі таке перетворення.
Подобається нам це чи ні, людину можна звести до її мозку. А наші мізки полюбляють веселощі. Дослідження на щурах і мавпах засвідчили, що ці тварини, коли вони можуть обирати між задоволенням чи їжею, завжди обирають задоволення. Під час експериментів доходило до таких парадоксів, що щури та мавпи вмирали з голоду, але в захваті, тому що їм стимулювали ділянку мозку, що відповідає за задоволення.
Точно так само працює людський мозок. Тож я думаю, коли його під’єднають безпосередньо до інтернету або іншої віртуальної мережі, він знайде там усе, чого потребує.
Ви пам’ятаєте, напевно, “Матрицю” – фільм, у якому Кіану Рівз так хотів визволитися з комп’ютерного сну, що обрав життя в бідності, холоді, голоді і стражданнях, як ізгой, за яким полювали комп’ютери, що керували Землею, і який намагався знищити Матрицю. Для мене цей вибір був абсолютно незрозумілий, просто божевільний!
Тому що якщо уявний світ, до того ж приємний, є таким самим сильним, як реальність, то яка, врешті, різниця?
А коли самі зрозуміємо, що в цій юдолі сліз щосекунди старіємо, тіло повільно відмовляється коритися, повно людей, які потерпають від ожиріння, вибір виявиться очевидним. Щоб почуватися добре, сьогодні все більше і більше людей дбають про своє тіло, роблять вправи, бігають. Ми у змозі викроїти для спортзалу годину-дві на день. Що за марнування часу!
Якби я міг сьогодні позбутися свого тіла, мені нічого не перешкоджало б зробити це.

Як ви думаєте, у віртуальному світі, без усіх цих хімічних речовин (наприклад, гормонів), які керують нашими тілами, а отже, нами, залишаться емоції? Радість, страх, агресія?
Важко сказати. Емоції – це, ймовірно, результат природного відбору, виникають через потребу конкурувати за ресурси й інстинкт самозбереження. Наприклад, я не дуже агресивна людина, я задоволений матеріально. Але з іншого боку, маю постійну потребу в нових стимулах, таких як дослідження, експерименти, і тут я, звичайно, вкрай агресивний.
Гадаю, якщо ми будемо соціальними істотами і у віртуальному світі, то емоції, певно, залишаться з нами.

Ви відчуває себе в пастці свого тіла?
Безумовно. Мені 56 років, і я знаю, що далі буде все гірше, навіть якщо я залишатимуся розумово молодим. Уже тепер моє волосся посивіло, маю зморшки під очима. 25-річні дівчата не дивляться на мене, як раніше. Це жахливо! (Сміється.)

Професор Дональд Гоффман, когнітивіст з Каліфорнійського університету в Ірвіні, вважає, що часопростір – це трюк сприйняття, який вводить нас в оману. Іншими словами, що світ, який ми бачимо, не є реальним. Як ви думаєте, коли ми під’єднаємо наші мізки до комп’ютерів і отримаємо нові відчуття, ми відкриємо двері сприйняття і речі здадуться нам такими, як є – нескінченними?
Треба було б спочатку розглянути питання, чи взагалі існує абсолют, найістинніша істина. Нам поки що складно відповісти на це питання, тому що ми обмежені нашими недосконалими відчуттями (кожен, зрештою, бачить світ трохи по-іншому, попри те, що ми всі маємо ті самі відчуття). Ми відрізані від 95% інформації, яку несе електромагнітне випромінювання. І навіть те, що потрапляє в мозок, відображається там у трьох вимірах. Ми додаємо до цього, можливо, четвертий вимір – час. Решта залишають для нас недосяжними.
Отже, ми практично сліпі і глухі.
Коли під’єднаємося до комп’ютерів, число вимірювань, у яких сприймаємо реальність, значно зросте. Можливо, майбутній світ не стане нескінченним, але, безумовно, він буде набагато складнішим. Ми зможемо миттєво подорожувати, не тільки між Краковом й Англією, а й між планетами.

На додачу до безсумнівних переваг з’являються ризики. Слово “хакер” набуде нового, зловісного значення. Я не хочу, щоб хтось зламав мій мозок. Звичайно, сьогодні люди роблять це один одному, але не так безпосередньо.
Це правда, але й нині ми повинні боротися з вірусами або бактеріями. Порадують нас, напевно, ті, хто вже нині працює над безпекою в мережі. (Сміх) Думаймо більше про переваги.

Уже сьогодні завдяки інтернету доступ до знань і вмінь є легким, як ніколи раніше…
І в майбутньому достатньо буде, як у “Матриці”, завантажити програму пілотування вертольотами – і ми зможемо літати.

Нашим мізкам важко, проте, контролювати все це. Одночасно я пишу статтю, спілкуюся з друзями на Facebook, отримую та відправляю електронну пошту. У майбутньому мені доведеться робити більше речей.
Людський мозок надзвичайно гнучкий. Не перебільшуймо із цими наріканнями. Сьогодні, наприклад, критикують Вікіпедію, он-лайн-енциклопедію, яку може редагувати кожен, що вона містить помилки і є ненадійною. Але вона просто різна! Зрештою, і традиційні енциклопедії рясніють помилками, їхні редактори керуються упередженнями. Удома маю енциклопедію, опубліковану Оксфордським університетом, яка є неймовірно брехливою. Наприклад, Ісусу або Адольфу Гітлеру вона приділяє значно менше уваги, ніж Роджеру Пенроузу, відомому математику з Оксфорду. Неймовірно! Буцім сер Роджер змінив світ більше, ніж Ісус і Гітлер. Але це смішно. У Вікіпедії, яку редагує дуже багато відвідувачів, така брехня неможлива. Тому це гігантський стрибок для всього людства.

Чи плануєте ви такий великий стрибок для себе?
Зараз я працюю з хірургами над введенням імплантату безпосередньо в мозок. Це дуже небезпечна операція, тож я точно не дозволю зробити її собі до шістдесяти років. Але, звичайно, буду апгрейдити свій мозок, перш ніж помру, спокуса дуже велика. Можливо, під’єднаюся безпосередньо до мозку іншої людини. І ми зможемо спілкуватися, як через Skype, але без його допомоги.

Коротка історія відносин людини з комп’ютером

З 2000-го по 2010-й – дивовижний розвиток інтернету і комунікацій через комп’ютерну та стільникову мережу, а також між машинами.

2002 – проф. Ворвік імплантує і нервову систему імплантат, що з’єднує його з комп’ютером.

З 2002-го по 2010-й – чергові імплантати вставляє собі проф. Джон Доног’ю з Університету Брауна в США, імплантат поставили й анонімній неповносправній жінці.

2008 – найкращі програми майже слали так званий “Тест Тюрінґа”, у якому комп’ютер намагається обдурити он-лайн-співрозмовника, що є людиною.

2012 – на сторіччя від дня народження Алана Тюрінґа (який трагічно загинув 1954 року), англійського математика, який першим запропонував тест на наявність штучного інтелекту, перша комп’ютерна програма проходить тест Тюрінґа.

2014 – проф. Ворвік вставить собі комп’ютерний імплантат безпосередньо в мозок.

2029 – Рей Курцвейл, американський футуролог, вважає, що приблизно тоді перші розумні машини повстануть проти людини. Це змусить нас модернізувати мозок, обладнати його інтегральними схемами.

Зреферував: Омелян Радимський, www.zgroup.com.ua