Скільки вже лякають воєнкоми наш патріотичний люд і його очільників у особах голів сільрад та інших органів влади, а передусім – юрби тих, хто норовить усіма правдами і неправдами «відкосити» від чергового етапу чергової хвилі (можна вже збитися з рахунку) нескінченної мобілізаційної кампанії. Не хочуть паршивці зголошуватися до війська – і край. Кальсонами, светрами, шкарпетками, кількома банками консервів поділяться, але йти під кулі й снаряди – вибачийте.

Це щось нагадує бородатий  анекдот у формі катрена. Пригадуєте:

«Смело мы в бой пойдем! – И мы за вами!

И как один умрем! – Тогда идите сами…»

Причому закликають до свідомості, патріотизму, а для більшої переконливості – нагадують про штрафи і навіть до можливих  5 років «неба в клітиночку» воєнкоми обласних, міських і районних рівнів. Принагідно нагадують про непогані, як на наші напівзлиденні умови, гроші, земельні ділянки, що виділяються учасникам АТО. В той же час послухати чи почитати інтерв’ю якогось носія великих зірок на погонах із коридорів Генштабу – картина вимальовується дещо інша, сказати б навіть, дуже відмінна: план мобілізації виконується цілком, усі екіпіровані, нагодовані, озброєні, словом, стережіться, москалі разом з лугандонівськими  посіпаками.

Щоправда, з передової, з блокпостів, з бліндажів і окопів, де життя «звеселяють» завивання 120-мм мін та посвист кулі ворожого снайпера, усе бачиться в дещо іншому світлі. І, оскільки в наш час, в умовах якої не є, та все ж демократії та свободи слова приховати щось досить складно, ота розбіжність між офіційними заявами та оцінками і реальним станом речей породжує обґрунтоване недовір’я. Ось тут ні-ні та й заскочить в голову крамольна думка про те, що спрямовувати народ на війну для влади краще, сказати б, зручніше все-таки в умовах диктатури. А так – скільки хочеш апелюй до патріотизму, але мало чого доб’єшся, бо народ у нас тертий і чого-чого, а тримати дулю в кишені навчився.

Звісно, наш галицький хлоп наведе свої аргументи. Він скаже (і знайде чимало прихильників), що нема чого задарма гинути за територію, а головно – за людей, що там живуть, біля яких ота українськість ніколи й не ночувала і які самі обрали свою долю. Він доводитиме, що ота АТО – наче гігантська невмолима піч, що без кінця пожиратиме життя найдієздатнішої частини українства, або ж наче такі ж гігантські жорна, що перемелюватимуть і перемелюватимуть їх не знати скільки часу. Він знову поставить заяложену платівку про те, що у сіті воєнкоматів потрапляє лише «дрібна рибка» у вигляді простолюду, а ті, у кого «все схвачено», продовжують жити, як жили.  Він піде ще далі й намалює похмурі перспективи, які нас очікують, коли та бійня закінчиться і чимало фізично і морально скалічених війною чоловіків повернуться додому. Чого від них тоді чекати? Законослухняності? Толерантності? Навряд – радше матимемо численні прояви отого сумнозвісного посттравматичного синдрому, ускладненого алкоголізмом (адже ж п’ють там, доводиться чути, добряче). А коли помножити його на такий фактор, як маса неконтрольованої зброї, що нині мандрує країною, то справи обіцяють бути зовсім невтішними. І ще багато чого скаже.

А ви тим часом озирніться довкола. Від строкатості настроїв і занять може зарябіти в очах. Адреси центрів волонтерської допомоги і адреси відпочинку вихідного дня; повідомлення про чергові дні жалоби і про дефіле кандидаток у путани на подіумах; репортажі з військових шпиталів і звична гризня в посудині містечкового політикуму… Життя продовжується й ніби тече паралельними каналами, які, як відомо, не перетинаються. Ми – такі, як є, і ніщо нас не змінює.

Ігор Дуда