«Наших синів звинувачують у дезертирстві. Але їх вина лише в тому, що вони рятували свої життя. Бойову техніку їм розбили, вони не мали чим захищатися. Син телефонував до мене, казав: їхня частина біля поля з пшеницею. Як не мали що їсти, рвали колоски. А в дощ підставляли пакет і ловили дощівку, щоб попити чаю», – витираючи сльози, розповідає Зоя Соя з села Велика Березовиця, що неподалік Тернополя.

Син жінки – 24-річний Василь – служив у 51-ій аеромобільній бригаді на Луганщині. Наприкінці липня після затяжних боїв чотири десятки військових цієї бригади опинилися на території Росії, після чого росіяни повернули їх Україні. Зараз у Запоріжжі триває суд над хлопцями. Їх підозрюють у дезертирстві, пише Наш день.

51-а бригада збиралася з усієї Західної і Центральної України. Серед військових, які перебувають під слідством, – троє з Тернопільської області.

Згорьовані жінки вперше за чотири місяці обійняли своїх синів у Запоріжжі. «Вони худі, втомлені. Їм потрібно допомагати, а не судити», – кажуть матері.

«Земля горить від куль»

Повістка до війська Василеві прийшла навесні. На початку квітня хлопця мобілізували.
– Ми з Василем жили удвох. Чоловіке помер ще до його народження, а старші сини повиростали й поїхали з дому, – згадує пані Зоя. – Василь завжди мені допомагав. Після школи почав їздити на заробітки, а взимку знайшов роботу в Тернополі. За кілька місяців його забрали до війська. Їхня бригада збиралася у у Володимирі-Волинському. Частини бригади потім кидали в різні місця. Василя направили у Луганську область, до кордону з Росією.

Почувши, куди відправили її сина, жінка пережила мікроінсульт. Просила Василя, щоб телефонував їй, аби знати – він живий.

– По телефону я чула, як стріляють, – зауважує. – Якось син зізнався: «Мамо, у нас бій. Іде такий страшний бій, що земля горить від куль».

Військові 51-ої бригади опинилися затиснені між територією, підконтрольною бойовикам, і російським кордоном. Бійці кажуть, що їх обстрілювали «Градами». Після затяжних боїв українські солдати виявилися відрізаними від постачання. Техніка була розстріляна, стволи – порожні.

У полон

– Василь казав: коли бойовики вперше нападали, то вони з хлопцями відбилися, а потім не мали чим відстрілюватися, – розповідає пані Зоя.

Після однієї з розмов зв’язок із Василем ним пропав на тиждень. Коли матір знову почула в телефоні голос сина, першими його словами були: «Ти тільки не хвилюйся. Ми в полоні».

– Як вони опинилися на боці Росії? – перепитує жінка. – Син казав, що вони не могли залишатися на місці: або вмирай – або рятуй себе сам. Хлопці здали командирові зброю, бо після обстрілів не залишилося набоїв. І той наказав їм іти на чотири сторони. А вже згодом дорогою, як розповідав син, їх перехопили бойовики і вивезли на територію Росії.

Хлопці розповіли рідним, що там їх стали залякувати: мовляв, якщо повернуться в Україну, то їх посадять, як зрадників. Пізніше запропонували статус біженців і житло, але наші солдати навідріз відмовилися.

– Син казав: ми за Росію не воювали, а за Україну, і хочемо в Україну, – плаче жінка. – Коли я його побачила, не могла стримати сліз. Він заспокоював мене: «Мамо, я живий, оплакувати треба мертвих».

«Не зізнавався, де служить»

Зараз хлопці 51-ї бригади перебувають у Запоріжжі у військовій частині, яку в народі називають «уральські казарми». Перше судове засідання вже відбулося. Військова прокуратура наполягала на арешті, проте суддя обрав запобіжний захід – особисте зобов’язання.

Хлопцям допомагають місцеві волонтери: збирають для них продукти, привезли холодильник, телевізор.

63-річна Марія Буяновська з Чорткова везе до Запоріжжя харчі та документи для сина. Іван до останнього не зізнавався, що служить на кордоні з Росією.

– У мене хворе серце, а чоловік – інвалід 3-ї групи. Син оберігав нас, як міг, – каже жінка. – Чоловік дзвонив до нього, питав: «Іване, ти де?». А він: «Зі мною все добре». А в той час син уже був на Луганщині. Маленькі племінники постійно питають: коли дядько повернеться з війни? А що я можу їм відповісти? Я щаслива, що син залишився живим. І що я змогла побачити його після тих страшних подій. Це було 2 серпня, у цей день йому виповнилося 32 роки.

Загинути, але не здаватися?

Історія ще одного бійця 51-ї бригади з Тернопільщини – 30-річного Петра Хрупалика – така ж проста й драматична, як і в інших хлопців. Народився у звичайній сім’ї. Працював у місцевій пожежній команді в селищі Гримайлові, що на Гусятинщині. Одружився. А за сім місяців, 10 квітня. потрапив під мобілізацію.

Про ситуацію, у яку потрапила бригада, де служив Петро, його сім’я дізналася з новин.

– Син ніколи не жалівся, не хотів, щоб ми переживали, – каже 53-річна Дарія Хрупалик. – У Запоріжжі інші матері розказували: що хлопці їсти не мали що, з калюжі воду пили. Наших дітей бомбили день і ніч. Знайомі, які пережили війну в Афганістані, кажуть: хлопцям треба медалі дати, що вони під обстрілом і без зброї вирвалися з оточення, вижили і повернулися в Україну. А їм закидають, що вони повинні були стояти до кінця й не мали права здаватися. Загинути, але не здаватися.

Україні потрібні живі герої

– Військовим потрібна допомога, а Україні – живі герої, а не мертві, –каже народний депутат від Тернопільщини Михайло Апостол.

Він взявся опікуватися бійцями з 51-ї бригади. Хлопці, розповідає він, у дуже важкому емоційному стані, вони пригнічені.

– Вони були у такому «котлі», що на той час допомогти їм військовими методами було неможливо – російські «Гради» знищили б усе, – зауважує народний депутат. – Ще три місяці тому в нас практично не було армії. Це теж треба врахувати. І хлопці прийняли рішення підібрати поранених і якимось способом рятуватися. Але їх схопили сепаратисти, завезли в Росію. Там до них, до речі, лояльно поставилися й відправили в Україну. З одного боку, може, українські військові показали неправильний приклад. Але хлопці рятували поранених і свої життя, щоб далі жити і боротися. Я вважаю, що вони зробили правильно і вийшли із ситуації, у якій були практично приречені на загибель. Зараз я займаюся тим, щоб з ними працював психолог, аби їх відпустили їх додому і дали відпочили.

Сьогодні біцями 51-ї бригади опікуються активісти, допомагають волонтери. Поки прокурори продовжують слідство, українські матері вдячні кожному за добрі слова та підтримку. Завдяки громадськості, вважають рідні солдатів, у їхніх синів є надія повернутися додому.

Самі ж хлопці неохоче розповідають про пережите навіть рідним. Зізнаються: перейшли крізь пекло, яке пам’ятатимуть усе життя.

Антоніна БРИК, Наш день