Двічі протягом десятиліття – у 2004 і в 2014 роках, – струсонуло Україною. Сильно струсонуло – настільки, що першого разу команда “донєцкіх” не змогла сфальсифікувати президентські вибори, а другого – самому “пахану” і його найближчим посіпакам довелося, висловлюючись їхньою мовою, “рвать когти”, панічно втікати, щоб не відчути на собі всю силу народного гніву…

Такі глибокі, тектонічні потрясіння виконують функцію своєрідного “курсу психоаналізу” для народу, допомагають очистити його свідомість від хворобливих комплексів, підняти його дух і самооцінку, зрештою, дають шанс вийти на новий, якісно вищий рівень розвитку. Назва ж яка було – Революція Гідності! Малося, вочевидь, на увазі, що після зметення кримінально-політичної  ієрархії на чолі з “проффесором”, що вибудовував Україну “за понятіямі”, саме людська гідність буде визначальною  в усіх сферах життя. Тим більше, що якщо під час Помаранчевої революції обійшлося без крові, то десять років потому її було пролито більш ніж достатньо. І вона продовжує литися зараз… Як же були використані шанси, що їх дали два народні виступи?

Сергій Ківалов, голова центрвиборчкому в 2004 році, який поквапився оголосити Януковича Президентом і, очевидно, був “у курсах” всіх отих “розкладів” із таємним сервером, отримав опісля  за “самовіддану працю”… орден від Віктора Ющенка. А сам Янукович, отямившись після зірваної спроби фальсифікувати вибори, невдовзі, з благословення свого недавнього непримиренного суперника, посів прем’єрське крісло. І отримав шанс для майбутнього реваншу, хоча мав усі можливості вже тоді, 13 років тому, стати класичним політичним трупом. Однак… великодушний “по саме нікуди” випускник Тернопільського фінансово-економічного інституту, прагнучи бути Президентом “всієї України”, добряче посприяв “реанімації” колишнього “зека”, якого якимось вітром занесло на сцену політики. До чого це, врешті-решт, привело – зараз добре відомо. Розчарування “помаранчевими” наслідками було сильним: в обіцяних тюрмах бандити так і не опинилися, а навпаки – розкошували й далі; Президент поринув у світ абстрактно-філософських мрій і виступів-проповідей; щирий ентузіазм, який довелося відчути на майдані в Києві, згадувався з сумовитою усмішкою: ех, знову не на нашій вулиці свято…

Коли ж у 2014 -ім той самий майдан і прилеглі вулиці окропилися кров’ю звитяжців; коли, наче за сигналом “Атас!” уся кліка Януковича “змилася”; коли сміттєві контейнери у різних містах і містечках України почали виконувати дещо незвичну функцію і надавати тимчасовий притулок одіозним чиновникам і суддям, і коли на дверях адміністрацій з’явилися застереження “Коли ти береш хабар – знай, що на тебе дивляться очі Небесної сотні”, – здавалося, що вороття до минулого вже справді не буде. Здавалося, що й дихалося в ту пору якось легше і на душі знову було радісно – з’явилася надія.  Але… минув якийсь час, і усіляка нечисть, яка, було, притихла й зачаїлась, зрозуміла, що переляк (навіть сильний) не завжди закінчується фатально; кари за минулі злочини можна уникнути; лозунги про необхідність очищення так і залишаються лозунгами… А головне – як “брали”, так  і “беруть”; як прилаштовували на “тепленькі” місця “своїх” людей – так і прилаштовують; як уникали справедливого покарання за покалічені чи загублені людські життя – так і продовжують уникати… Знову суспільна свідомість реагує звичним чином: збайдужінням, скепсисом, прокльонами у соцмережах і… кількапроцентними рейтингами чинної влади. Втім, така реакція не є всезагальною, про що  свідчить феномен Надії Савченко, котра обрала екстремально-маргінальний шлях виходу з нинішньої тупикової ситуації. А те, що вона справді нагадує тупикову, видно хоча б з того, наскільки відрізняється її оцінка пересічними людьми і владою. Звичайно, остання повинна навіювати народу оптимізм, малювати перспективи і таке інше. Однак… часто складається враження, що наші “небожителі” живуть у своєму, особливому світі, який дуже рідко перетинається із світом простолюду. Усі – Президент, губернатори, мери, голови рад, – розповідають про звершення, поступовий прогрес, обнадійливі тенденції, словом, майже блискучі перспективи на майбутнє.  Хотілося б, звичайно, вірити в усе це, але… Але оті самі рейтинги, нехай і, може, інспіровані політичними противниками, але таки трохи засвідчують ступінь довіри до влади. А отже – до всього, що вона говорить і що обіцяє. Напружена криміногенна ситуація з регулярною стріляниною і вибухами – ознака того, що суспільство хворе. І масова трудова еміграція – теж не найпереконливіше свідчення віри людей в бравурні проекти. І зловтіха “запеклих друзів” за кордоном (“Хочете, щоб у нас було, як в Україні?”) теж не додає радості…

А ще підточує залишки віри ятруча думка: навіщо ж були оті всі бурі? І ті жертви…

Ігор Дуда