Вірність товариським зобов’язанням, здатність підставити другові плече в скрутну хвилину, загалом, позитивно характеризує людину. Водночас така поведінка є й ознакою такого феномену, як кругова порука, яка у повсякденному житті означає згоду учасників групи з діями будь-кого з її членів, а також його підтримку, як активну, так і пасивну. Зайве казати, що ці дії можуть бути зовсім не праведними, а отже, й підтримка соратників-поплічників-прихильників далеко не завжди вкладається в норми моральності та порядності.

Подібна поведінка відходить ще до пори дитячих міждворових побоїщ, коли вигук «Наших б’ють!» закликав саме до згуртування й підтримки «наших» незалежно від того, на чиєму боці в даний момент правда. Саме ота кругова порука спадає на думку, коли бачиш, як солідарно виступають на захист звинуваченого у отриманні величенького хабара головного лікаря місцевої лікарні учасники спецвипуску на місцевому телеканалі. Професійну солідарність з ним колег-медиків ще можна принаймні зрозуміти, а от величну присутність в якості адвоката духовної особи в рясі,  як і декого зі світил місцевої журналістики важко трактувати інакше як прояв отої самої сумнозвісної кругової поруки. Або ж, якщо хочете, поверненням боргів за колишнє сприяння у чомусь. Українці в таких випадках кажуть «Рука руку миє». Англійці визначають це явище як «Ти пошкрябай мені спину, а я – тобі». Росіяни стверджують, що «Долг платежом красен». Але сутність залишається однаковою й зрозумілою: треба визволяти приятеля, який потрапив у халепу. Ну, а винен він чи ні – то вже питання десяте. Головне, що він наш приятель. Своїх не здаємо!

Неважко уявити і спрогнозувати, які перешкоди створить така, з дозволу сказати, громадянська позиція справі боротьби з корупцією, яка несміливо, непослідовно, з гальмуванням, скрипом і пробуксовуванням, та все ж, здається, розгортається. Чи, може, просто хочеться вірити, що її розгортають? Можна передбачити, з якими труднощами вона зіткнеться, коли на захист чергового схопленого за руку хабарника дружним хором виступлять «вірні давній дружбі» колеги, політики, бізнесмени, панотці, наближені до «тіла» журналісти…Хоча, не виключено, що дехто з них керуватиметься при цьому відомою фразою Рузвельта «Можливо, він сучий син, але він наш сучий син». Але – захищатимуть хоча б з надією на те, що коли наступного разу попадуться самі, то друзі-спільники в біді не залишать. Чи не головний контраргумент у подібних випадках – «Невинну людину переслідують з політичних причин». Або ж – «Це робиться на чиєсь замовлення». Як орієнтуватися у цій ситуації простому обивателеві? З одного боку, вірити у святість та непідкупність чиновників, від яких залежить вирішення майнових чи земельних питань, може хіба що якийсь безнадійно хворий ідеаліст. Адже «беруть» і ще й як «беруть». А з іншого – чи часто в нашій новітній історії влада відмовляла собі в задоволенні використати проти політичних противників силові структури? Цікаво, куди заведе і чим завершиться нова політика (чи все таки чергова демонстративна кампанія?)  боротьби з корупцією? Чиї наступні зап’ястя прикрасять елегантні наручники? Хто знову стане на захист «невинно переслідуваних»? І коли, врешті-решт, повітря в країні стане чистішим? Сьогодні цілком зрозуміло, що наша рідна українська  корупція – більше зло, ніж Путін, наслідки Чорнобиля та всі інші біди. Вона гальмує розвиток країни і принижує її в очах світу. І навряд чи сповідування принципу «Своїх не здаємо!» є в цих умовах найбільш доречним.

Ігор Дуда