Здавалося б, відповідь очевидна і лежить на поверхні. Після потужного прориву на останніх місцевих виборах у трьох західних областях, де “Свобода” набрала більшості в обласних радах та має своїх голів. А у Тернополі й свого міського голову. Значне представництво у багатьох районних радах на півночі та центрі України. Вражаючий ріст симпатиків на сході та півдні.

Проте, це тільки вершина айсбергу. Глибинний зміст і наслідки цього прориву, як мені здається, до кінця не усвідомили навіть самі представники політичної сили. За великим рахунком, прийшовши у владу, молоді, в політичному сенсі цього слова, урядники дещо розгубилися. Одна справа – боротися за владу, інша – її обійняти. Одна справа – критикувати попередників та теоретизувати на предмет розпорядження владою, інша – реально у цій владі перебувати й приймати життєво важливі рішення. Величезна відповідальність звалилась на їхні плечі. Не кожному під силу її утримувати.

Тут виникає й інша проблема. Серед тих, хто прийшов у владу багато людей, переважно внутрішньо, непідготовлених реалізовувати отримані повноваження належним чином. Ці люди не до кінця розуміють свою відповідальність, як перед тими, хто їх обрав, так і перед політичною силою, яку вони репрезентують.   З іншого боку, чимало авантюристів, котрі бажають використати отриману владу заради задоволення власних інтересів. І нема різниці, чи бізнесових, чи політичних. З першими ще можна дати раду, другі ж зчиняють галас з будь-якого приводу. Використовуючи, при цьому, завчену риторику політрепресантів.

Проте, я бачу загрозу не в цьому. Принаймні, не критичну загрозу.

Загроза у тих, хто залишився обабіч магістрального шляху. У тих, яким не вистарчило місця за святковим столом переможців, чи їх місця десь дуже далеко. У тих, чиї хворобливі амбіції зостались незадоволені.

Нині в Україні з добрих два десятки партій, що асоціюють себе з націоналістичними. Принаймні три, які вважають націоналізм своєю ідеологією, коло п’яти, що містять у своїй назві націоналістичну складову й 10-15, які її декларують.

Подібна ситуація не нова, як у загальній нашій історії, так і в історії націоналістичного руху.

Схематично, досить умовно, це можна відобразити наступним чином: Коновалець – Мельник – Бандера – Ребет. Кожна з названих постатей є великою і самодостатньою, проте останні три й контраверсійними одночасно. Жодному з названих не можна закинути бодай-якусь тінь зради ідеї націоналізму. Проте, у кожного було своє бачення її реалізації. Запропонований формат не місце для ґрунтовних досліджень, це – лише полігон думок. Ланцюжок постатей прошу розглядати винятково, як тло. Не більше.

Проблеми нинішньої “Свободи” – це проблеми Мельника – Бандери 40-41р.р. Частина партійців бачать майбутнє у поступовому, плавному входженні у владу. Інша, більш радикальна, вимагає рішучих дій. Їх не влаштовує існуючий стан речей. Вони вже відчули п’янкий смак перемоги і широкі можливості перебування у владі. Але той рівень, що є у них сьогодні, вже їх не влаштовує. Хочеться більшого і – невідкладно. Оперуючи тими самими гаслами, дві групи одного цілого крокують до мети. Різниця у швидкостях загрожує розривом. Чи бачать вони це? Чи відчувають? Чи усвідомлюють? Питання з питань.

Завжди потрібно поспішати не кваплячись. Даючи відповідь на поставлене у заголовку запитання слід зрозуміти одну річ. Ізоляціонізм, зверхність – не найкращий порадник. Звичайно, всеїдність також не чеснота. Маючи якийсь час до виборів у Верховну Раду, “Свободі” слід спробувати об’єднати навколо себе здорові націоналістичні сили. І не обов’язково це мусять бути цілі партії, достатньо буде об’єднати людей з цих партій. Маю на увазі, в першу чергу – КУН, ОУН (всіх модифікацій), Рух, республіканців, консерваторів, Тризуб та його відгалуження. Провести ідеологічну дискусію між , умовно назвемо, прихильниками Бандери з їх лозунгом «Україна – для українців» та іншим крилом націоналістичного руху, яке підтримує ідеї Ребета з гаслом «Свободу народам, свободу людині!».  І не обов’язково публічну. За результатом дискусії виробити спільну ідеологічну платформу й спробувати створити на їх базі потужну організацію українських націоналістів, а не купку, часом відверто бутафорних, партійок-страшилок, що займаються самопоборюванням на кожних виборах. До речі, витоптуючи Західну Україну не гірше орд Батия.

Лише у цьому випадку є перспектива і майбутнє. В іншому разі – загроза так і залишитись регіональною партією з вічним виборюванням  місця під сонцем серед собі подібних. А в гіршому випадку постати перед перспективою існування “Свободи” (Т) та, скажімо “Свободи” (М), чи “Свободи” (І). Симптоми вже проявляються.

Уроки минулого для того й існують, щоб за ними вчитись. Не засвоївши їх, неможливо будувати майбутнє. Вибір за вами.

Олег МАРТИНЮК