Довжелезна черга , що витягнулася перед одним із місцевих храмів, породила у мене, можливо, не дуже доречне запитання:
– До чого це люди… стоять?, – запитав
– Як то – до чого?, – глянула на мене з явним нерозумінням і подивом літня жіночка, – до сповіді і причастя.
Знітившись власного невігластва, я відійшов трохи осторонь. Люди все підходили й підходили, черга ставала дедалі довшою. Час від часу чергова група заходила всередину церкви, а звідти виходили ті, хто завершив обряд. Усіма, вочевидь, керувало щире прагнення напередодні Великодня очистити душу від усього того, що об’єднане поняттям гріха, зрештою, отримати якусь психологічну релаксацію, яка конче потрібна у нашій суєтній, нервовій і не завжди позначеній любов’ю до ближнього буденщині. Саме цій меті й слугує сповідь.
«Але ж зачекай, – почув я шепіт отої скептичної істоти, яка сидить всередині кожного з нас, – справжня сповідь – це максимально відверта і некваплива розмова віч-на-віч зі священиком. Він є представником Всевишнього на землі, йому ти довіряєшся і відкриваєш усі найпотаємніші комірки й сховки своєї душі, від нього чекаєш слів розради й поради – слабка ж бо людська істота… Славнозвісний комісар Катані в «Спруті» постійно розплутував злочинні афери і палив у нечестивців з «Кольта» чи «Беретти», однак у хвилину тяжкого душевного надлому й зневіри подався до абата у монастир, щоб висповідатися й отримати душевну полегкість. Але то була ВТАЄМНИЧЕНА розмова ДВОХ людей, прихожанина і духівника. І саме такою вона, по ідеї, й повинна бути, адже лише в атмосфері тиші, наодинці зі слугою Господнім може людина, що називається, розкрити себе. А робити це в присутності багатьох сторонніх осіб – чи не означає це знецінення самого ритуалу сповіді?»
…Чергова партія грішних обивателів (хто з нас, скажіть, без гріха?) за тихою командою священика з’юрмилася по один бік церкви. З іншого боку залишений вузький прохід для тих, хто вже завершив обряд. Коротенький інструктаж, зачитування довгенького списку гріхів і неблаговидних діянь, проти яких кожен подумки має поставити свою персональну «галочку», пожертва на храм, називання свого імені, причастя, і – на вихід. А там уже чекає нова група. Та й черга зовсім не стала коротшою – процес іде безперервно. Мабуть, люди після такого ритуалу відчувають просвітління й наближення до Творця. Тому він, вочевидь, має право на існування. Тільки от… чи це є сповіддю в її істинному розумінні?
Ігор Дуда