Цього дня, 30 червня 1995 року перестало битися серце Назарія Яремчука.

Уже 22 роки минуло відтоді,  як пішов він у синє небо, але й досі перед очима його останній виступ перед велелюдним зібранням у Києві в присмеркову пору. І його обличчя і постава, жахливо виснажені  в боротьбі зі страшною недугою. І його голос, майже такий же дзвінкий, як і раніше, тільки з ледь помітною ноткою тої самої смертельної втоми. Він виконував пісню про Володимира Івасюка, передчуваючи, що невдовзі її співатиме хтось інший – про нього самого… Сьогодні, коли лине іноді з екрана чи у радіоефірі той  його незабутній голос, якось інакше сприймаються сум і печаль у погляді і в співі. А спів той – про найсокровенніше: про батька і матір, про родину…А ще – про білі лілеї п’янкого і хвилюючого кохання. І про грона горобини серед снігів, і про червону калину, яку треба вберегти від вітру в лузі…  А то раптом здійметься він у височінь одиноким вожаком на тлі сонця, що заходить. Або ж ще далі й далі – аж до схованих у безодні всесвіту Стожарів… І тужливо й проникливо стукає в наші душі, запалюючи навіть в найбільш зашкарублих з них свічку людяності й сумління, яка, віриться, не згасне навіть від пориву холодного вітру. І від того світла добра сахається чорна підлість і чорна заздрість, і постає в повен ріст світла суть душі, яка так зненацька засяє блиском застиглої сльози…Про що ще, про яку пам’ять про себе  може мріяти митець? ? А коли заспівають його сини Назарій і Дмитро “Вишиванку” – здається, незримий батьківський образ стоїть за ними і благословляє на творчий і життєвий шлях….

….Проступає крізь скло, крізь потоки дощу знайоме обличчя, ледь освітлене мерехтливим світлом свічки. Дощ посилюється, розмиваючи його обриси,і воно поволі перетворюється на ледь виразний силует…

«Я забуду, забуду твій голос,

Я забуду, забуду твій погляд…»

Не зовсім так, Назаре. Ті, хто любив тебе всім серцем, люблять і досі. І любитимуть. І пам’ятатимуть.

А ще скажи, друже: на тому світі є Україна чи нема? Ти ж так горнувся до неї…

Ігор Дуда