Гнітюче видовище місця катастрофи малазійського Boeing-777 на Донеччині викликало почуття жалю і скорботи за невинно убієнними і водночас наштовхнуло на цілком певні думки і висновки. 

Перше: переговори на Сході України вести немає з ким, як би не закликали до цього Європа і світ. Абсурдно сідати за стіл перемовин з відвертими «відморозками» і намагатися порозумітися з ними у цивілізованій площині – озброєні новітньою технікою, вони стають не більш цивілізованими, а ще більш небезпечними. Класичною метою тероризму є досягнення найбільшого  залякування, і в даному випадку ті, хто спрямовував ракету з комплексу «Бук» в пасажирський лайнер, досяг, можна сказати, ефекту світового масштабу. А цинізм текстів переговорів сепаратистів з їхнім російським командуванням просто «зашкалює».

Друге: захоплений вигук дівчини, яка спостерігала за падінням літака («Как красиво сбили хунтовский самолет!») свідчить, що істотна частина тамтешнього населення  не ідентифікує себе з Україною і ставиться до неї відверто вороже. Це – сумний і доконаний факт.

Третє: у російських покровителів ДНР-івських і ЛНР-івських бандюків є солідний історичний досвід потрапляння у подібні ситуації, а заразом – і недолугого намагання виплутатися з них. Ще не стерлася з пам’яті історія з південнокорейським Boeing-747, який був збитий радянським винищувачем 1 вересня 1983 року поблизу Сахаліну. Кількість жертв тоді була співставна з нинішньою катастрофою – 246 пасажирів і 23 члени екіпажу.  Перші повідомлення ТАРС  нагадували дитячу казочку про НЛО, мовляв, випустив радянський льотчик-герой попереджувальну ракету – і літак-порушник полетів собі в бік Японського моря та й зник з екранів радарів. Пізніше радянське керівництво вчепилося за версію, що збитий літак зумисно порушив кордон СРСР з розвідувальною метою. Членів кремлівського «будинку престарілих» не бентежила величезна хвиля обурення на Заході, повсюдне спалювання радянських прапорів і гнівна реакція світових лідерів. Цю рису  нинішні правителі Росії успадкували сповна.

Четверте: як не крути, а все впирається у боєздатність наших збройних сил. Їхні успішні дії мали б стати солідною основою для міжнародної підтримки.  І коли практично щодня чуєш невеселі оповідки як не про некомпетентність і зловживання, то, ще гірше, про відверту зраду,  то на душі стає зовсім кепсько. Читав колись «Чорний ворон» Василя Шкляра і дивувався, як пліч-о-пліч з героїчною борнею проти окупантів завжди йшла зрада. Причому, з боку, здавалося б, найближчих і найбільш надійних людей. Якщо так було в описуваних у романі 20-х роках, то хіба можна було очікувати чогось іншого після більш як семи десятиліть «братання»?

П’яте: припускаю, що після цього й після можливих наступних випадків число веселих вечірок і корпоративів у країні не зменшиться. І земельні ділянки продовжуватимуть завзято «дерибанити». І посадами торгуватимуть. Сьогодення починає вперто нагадувати божевільню. Майже поряд – похорони з салютами і жіночим лементом, перекриті матерями дороги і – розваги вихідного дня та виступи рок-гуртів; вже звичні свічки в куточку телеекрана і – веселі жарти «Кварталу»… Життя продовжується?

Ігор Дуда