Коли тобі виповнюється 60, ти можеш думати багато про що. Можеш уже прикинути, як виглядатиме місце твого останнього і вічного спочинку. Можеш дякувати долі, що дожив до цього віку – в наш час і в наших умовах це вдається не кожному.

Можеш дякувати татові і мамі за свою появу на світ і за прожиті роки в ньому, в яких траплялися моменти і навіть періоди радості, духовного піднесення і того, що можна назвати щастям… Втім, слово “стриптиз” у заголовку передбачає розкриття чогось сокровенного, що зазвичай таїш у собі й не дуже квапишся демонструвати оточенню – інакше ризикуєш отримати ярлик неадеквата. Спробую розкрити це з двох полярних позицій: любові та ненависті. Їх часто розділяє, як доводилося чути, один-єдиний крок. І водночас – нездоланна відстань. Отож…

Люблю: Україну – попри увесь свій космополітизм у смаках і уподобаннях. Це особливо гостро усвідомлюєш, коли перебуваєш за її межами, в чужому оточенні й послуговуєшся чужою мовою. Тоді ладен вибачити і забути всі її негаразди і недоречності. Але це любов специфічна – саме до рідної землі, знайомих з дитинства місць, вулиці, на якій виріс, дідового села. До людей, за якими, буває, сумуєш; які робили тобі добро (їх не так вже й мало) і в спілкуванні з якими хоча б інколи відчуваєш потребу. До свіжої зелені, що впадає в очі після американських коричнево-жовто-червоних барв. А серед усього іншого – неповторний голос незабутнього Богдана Ступки. Іво Бобул і його “Рідна хата”. Ніна Матвієнко і її проникливе “Мамо, вечір догоря…”. Валерій Лобановський і його київське “Динамо”…

Стоп. Відчуття дискомфорту, яке зазвичай викликає наша нинішня дійсність, вимагає чимскоріш перейти від світлих тонів та інтонацій до темнувато-бруднуватої какофонії. Отож…

Ненавиджу: Україну – яка перетворилася на жебрачку і наймичку, з її політикою, політиками, демагогами, котрі прикривають свої корисливі мотиви яскравим патріотичним словоблуддям; “лівими” і “правими”, майбутніми виборчими кампаніями, що вже зараз щосили б’ють тебе по голові, намагаючись позбавити залишків здорового глузду. Ненавиджу всю оту “мажорну” мерзоту, що живе за своїми “понятіями” у своєму світі, але попутно отруює той, що навколо неї. Ненавиджу користолюбство, сховане за депутатським мандатом, виспівуванням гімну, вишиванкою чи рясою духовної особи. Ненавиджу гидотні риси нашого менталітету, які виявляються і у діяннях влади, і отого самого народу, який цю владу на всі заставки проклинає. Ненавиджу зажерливість, брехню і лицемірство, якими буквально пронизане наше повсякденне життя.

Ну, що це я все про загальне… Якщо стриптиз – то стриптиз, слід дотримуватися його канонів. Ненавиджу себе за прикрощі, які спричинив близьким і далеко не байдужим мені людям. Ненавиджу власні лінощі. Ненавиджу своє невміння (чи нездатність) опиратися деяким паскудним звичкам. Ненавиджу себе за прояви слабкості й нерішучості в житті, за те, що не завжди вдається своєчасно і жорстко відреагувати на прояви хамства і безкультур’я, з якими стикаєшся ледь не щодня…

Т-а-а-к, пора зупинятися – інакше ювілей загрожує перетворитися на суцільне самобичування. Отже, 60 прожитих літ. Ще рухаюся і навіть бігаю. Ще мислю. Ще відчуваю музику і поезію. Ще захоплююся жіночою красою. Ще щось пишу. Ще люблю. Ще ненавиджу. Отже – ще живу.

Ігор Дуда