Що посієш…

12/11/2017 0
Розмір тексту:

Свого часу молодий, вельми приємний зовні й далеко не дурний галичанин, назву його  Сергієм, розлучився з дружиною. Як він сам похвалявся, причиною цього стала його далека від лебединої вірність і численні амурні под­виги. Хвалився з легковажністю мушкете­ра, який майстерно володіє шпагою – опля! Та найкраще його, мабуть, харак­теризувала поза пріма – конфе­рансьє.

Ось який я невідпорний, прий­майте мене!

Після розлучення колишнє под­ружжя, як водиться, поділило спільне майно. Поділив його Сергій, треба сказати, істин­но по-лицарськи, навіть з деякою втратою для себе. Найдорожче – ма­леньку доньку і тур­боти про неї зали­шив дружині, а вже менш цінне: авто­мобіль, значну суму грошей, декіль­ка цінних сервізів, апаратуру, дещицю з імпортної одежини (в тому числі й жіночі) залишив собі. Так би мовити, на скромний прожиток і доб­ру пам’ять. Як це йому вдалося – сказати важко, але факт є фактом.

Втім, було б несправедливо сказати, що колишній чоловік і батечко не приділяв належної уваги своєму сімейст­ву. Приділяв, та ще й яку. Саме 1 верес­ня, коли дружина Надія по­вела доньку на перший дзвінок до шко­ли, він проникнув до житла, замок до две­рей якого Надія вчасно не поміняла, і по­цупив дуже цінний перстень, подарований  їй ще бабусею! І –  ґуд бай!

Цей випадок буквально надламав Надію. Хоч вона добре знала, що являє собою її колишній, та не чекала такого навіть від нього. У міліції розвели рука­ми, мовляв, будемо шукати. Шукали довго і марно, оскільки Сергій зі спритністю шпигунського фланера курсував різними містами, перефарбовував авто, декілька разів міняв номери… До того ж, мав чоловік пристрасть до гри для недурних людей – карт. Періо­дично йому фортунило, однак потім оця пані показала йому апетитну сідницю. А в картярському світі жорсткі закони: не віддаси борг – відповіси головою. Головою Сергієві відповідати зовсім не хотілося. Тому й петляв по всьому СНД наче заєць, намагаючись сховатися від колишніх партнерів за картярським столом. А вони тим часом взялися за об’єкти, які не можна було сховати – га­раж і квартиру. Для Надії настав час справжніх жахіть. Від постійних нічних дзвінків з погро­зами жінка буквально божеволіла, впа­ла в стан глибокої депресії. Біда ж, як відомо, не ходить сама. Несподівано лікарі виявили серйозне захворювання у доньки, яке потребувало складного ліку­вання. Вимагачі ж не відступали, а міліція… Щоб отримати хоч якесь полегшення, бідолашна жінка вирішила позбутися гаража. Та борг Сергія, як виявилося, «тяг­нув» на більшу суму. Якраз на вартість двокімнатної квартири, де мешкала Надія з  донькою.

Знову походи в міліцію і прокуратуру, знову обіцянки захистити, розібратися і знову – тривожні безсонні ночі після дзвінків з погрозами. Куди б не потика­лася Надія – всюди зустрічала стіну бай­дужності. Врешті-решт жінка, яка оста­точно впала у відчай, віддала вимагачам квартиру і перебралася в однокімнатне помешкання до матері. З того часу її залишили в спокої, та й стан дівчинки, хвалити Бога, поліпшився…

Відтоді минули роки. Надія працює менед­жером солідної фірми, живе в трикімнатній квартирі і є цілком успішною бізнес-леді, донька її навчається в університеті у Німеччині, часто тішить матір SМS-ками, зрідка приїжджає.

Дізнався про це все я… від самого Сергія. Коли я ви­падково зіткнувся з ним у місті, то був буквально шокованим. Переді мною стояла справжня руїна. Потертий і брудний плащ висів на  ньому наче  на вішалці, на черепі – рідкі пасма волосся, на обличчі – триден­на щетина. Швидше з обов’язку колишнього зна­йомого я присів з ним на лавку, оскіль­ки його діймала задишка. Відсапавшись, він розповів про закінчення своєї історії. Виявляється, колишні партнери по кар­тах таки дістали його і «віддячили». З відчутними наслідка­ми для внутрішніх органів. Тепер він хо­дить по різних інстанціях і намагається довести, що дружина зобов’язана надати йому житлову площу.

“Та й донька могла б допомогти, та ж не бідує у тій Німеччині, – мовив він.

Відкашлявшись, продовжив: – А ту с…у я притисну до стінки, ніку­ди вона не дінеться. Зберу всі довідки про право на батьківство, піду до адвокатів, доб’юся свого. Он зараз іду робити кардіограму. Побачиш, буде, як я скажу. Віриш мені?”

Я хвильку подумав, і впіймав себе на тому, що не вірю жодному його слову. Не вірю людині, яка кинула наприз­воляще маленьку хвору доньку. Не вірю картяреві, який поставив на кін долю своїх близьких.

Не вірю, що можна зняти кардіограму з серця, якого нема.

Ігор Дуда

  • Теги:

Додати свій коментар

Креатор буд

Опитування

  • Чи розраховуєте Ви жити за рахунок пенсії?

    Результати

    Loading ... Loading ...