Свого часу молодий, вельми приємний зовні й далеко не дурний галичанин, назву його Сергієм, розлучився з дружиною. Як він сам похвалявся, причиною цього стала його далека від лебединої вірність і численні амурні подвиги. Хвалився з легковажністю мушкетера, який майстерно володіє шпагою – опля! Та найкраще його, мабуть, характеризувала поза пріма – конферансьє.
Ось який я невідпорний, приймайте мене!
Після розлучення колишнє подружжя, як водиться, поділило спільне майно. Поділив його Сергій, треба сказати, істинно по-лицарськи, навіть з деякою втратою для себе. Найдорожче – маленьку доньку і турботи про неї залишив дружині, а вже менш цінне: автомобіль, значну суму грошей, декілька цінних сервізів, апаратуру, дещицю з імпортної одежини (в тому числі й жіночі) залишив собі. Так би мовити, на скромний прожиток і добру пам’ять. Як це йому вдалося – сказати важко, але факт є фактом.
Втім, було б несправедливо сказати, що колишній чоловік і батечко не приділяв належної уваги своєму сімейству. Приділяв, та ще й яку. Саме 1 вересня, коли дружина Надія повела доньку на перший дзвінок до школи, він проникнув до житла, замок до дверей якого Надія вчасно не поміняла, і поцупив дуже цінний перстень, подарований їй ще бабусею! І – ґуд бай!
Цей випадок буквально надламав Надію. Хоч вона добре знала, що являє собою її колишній, та не чекала такого навіть від нього. У міліції розвели руками, мовляв, будемо шукати. Шукали довго і марно, оскільки Сергій зі спритністю шпигунського фланера курсував різними містами, перефарбовував авто, декілька разів міняв номери… До того ж, мав чоловік пристрасть до гри для недурних людей – карт. Періодично йому фортунило, однак потім оця пані показала йому апетитну сідницю. А в картярському світі жорсткі закони: не віддаси борг – відповіси головою. Головою Сергієві відповідати зовсім не хотілося. Тому й петляв по всьому СНД наче заєць, намагаючись сховатися від колишніх партнерів за картярським столом. А вони тим часом взялися за об’єкти, які не можна було сховати – гараж і квартиру. Для Надії настав час справжніх жахіть. Від постійних нічних дзвінків з погрозами жінка буквально божеволіла, впала в стан глибокої депресії. Біда ж, як відомо, не ходить сама. Несподівано лікарі виявили серйозне захворювання у доньки, яке потребувало складного лікування. Вимагачі ж не відступали, а міліція… Щоб отримати хоч якесь полегшення, бідолашна жінка вирішила позбутися гаража. Та борг Сергія, як виявилося, «тягнув» на більшу суму. Якраз на вартість двокімнатної квартири, де мешкала Надія з донькою.
Знову походи в міліцію і прокуратуру, знову обіцянки захистити, розібратися і знову – тривожні безсонні ночі після дзвінків з погрозами. Куди б не потикалася Надія – всюди зустрічала стіну байдужності. Врешті-решт жінка, яка остаточно впала у відчай, віддала вимагачам квартиру і перебралася в однокімнатне помешкання до матері. З того часу її залишили в спокої, та й стан дівчинки, хвалити Бога, поліпшився…
Відтоді минули роки. Надія працює менеджером солідної фірми, живе в трикімнатній квартирі і є цілком успішною бізнес-леді, донька її навчається в університеті у Німеччині, часто тішить матір SМS-ками, зрідка приїжджає.
Дізнався про це все я… від самого Сергія. Коли я випадково зіткнувся з ним у місті, то був буквально шокованим. Переді мною стояла справжня руїна. Потертий і брудний плащ висів на ньому наче на вішалці, на черепі – рідкі пасма волосся, на обличчі – триденна щетина. Швидше з обов’язку колишнього знайомого я присів з ним на лавку, оскільки його діймала задишка. Відсапавшись, він розповів про закінчення своєї історії. Виявляється, колишні партнери по картах таки дістали його і «віддячили». З відчутними наслідками для внутрішніх органів. Тепер він ходить по різних інстанціях і намагається довести, що дружина зобов’язана надати йому житлову площу.
“Та й донька могла б допомогти, та ж не бідує у тій Німеччині, – мовив він.
Відкашлявшись, продовжив: – А ту с…у я притисну до стінки, нікуди вона не дінеться. Зберу всі довідки про право на батьківство, піду до адвокатів, доб’юся свого. Он зараз іду робити кардіограму. Побачиш, буде, як я скажу. Віриш мені?”
Я хвильку подумав, і впіймав себе на тому, що не вірю жодному його слову. Не вірю людині, яка кинула напризволяще маленьку хвору доньку. Не вірю картяреві, який поставив на кін долю своїх близьких.
Не вірю, що можна зняти кардіограму з серця, якого нема.
Ігор Дуда