Із щоденної практики пересування вулицями міста добре відомо, що зелений сигнал світлофора далеко не завжди означає, що ти можеш безпечно і без внутрішнього напруження перетнути  пішохідний перехід.

Сумна поліцейська статистика засвідчує, що для багатьох така звичайна і, здавалося б, не пов’язана з жодними ризиками справа нерідко закінчується лікарняною палатою, тривалим лежанням «на витяжці» й у гіпсі (це ще в не найгіршому випадку). Справжня неоголошена війна між водіями та пішоходами, що триває на наших автошляхах і міських вулицях, за літражем пролитої крові, кількістю жертв і, відповідно, скалічених доль не поступається тій іншій, прикритій фіговим листком під назвою АТО. Таксі, що летить на скаженій швидкості центром міста, або ж іномарка з фізіономією в темних окулярах, що розмовляє по «мобільнику» і неохоче гальмує просто на переході, в лічених сантиметрах від твоїх ніг – цілком буденне явище. Особливий ризик виникає тоді, коли і пішоходу ніби дає гарантію зелене світло, і автівка з крайньої смуги перпендикулярної дороги теж вважає себе вправі проїхати першою. Подібна непевна ситуація часто складається, приміром, на переході при повороті з Дружби на вулицю Танцорова, поблизу бару «Затишок». Перед тобою спалахує зелене світло, ти починаєш перетинати дорогу, однак, виявляється, такі ж наміри і  у  водія автівки, що рухається з Дружби на Танцорова. Причому, нерідко рухається, не зменшуючи швидкості й не зважаючи на людей на переході.

В таких випадках у тебе перед очима може пробігти…ну, приміром, хоча б наша рідна Конституція, яка декларує незліченну кількість прав для громадян, які, однак,  щоденно незліченну кількість разів порушуються та ще й так, що реальна цінність отих урочистих декларацій практично нівелюється.

Та от нещодавно, на тому ж таки переході, я став свідком зовсім іншої картини. Водій, що рухався з Дружби (антураж уже звичний: темні окуляри, «мобілка» біля вуха, друга рука – недбало на кермі), зупинився за кілька метрів від переходу і рукою, що тримала «мобілку» зробив по-царськи великодушний жест, мовляв, проходьте, я – вихований і законослухняний. Спасибі, звичайно, цьому приємному винятку серед нахабних і безкультурних «шоферюг»,  яким «нєсть числа»,  але…чи не означав той великодушний жест, що нам, пішоходам, роблять величезну ласку, буквально дарують «царську милість»,  дозволяючи скористатися тим, на що ми маємо цілком законне право? І чи не проектується абсурдним чином ця ситуація на переході на стан справ із правами громадян у нашій начебто демократичній державі?

Ігор Дуда