На початок – дещо абстрагований вступ. Іноді ловлю себе на думці, що не варто аж так дуже вдаватися у статтях до різних журналістських імпровізацій, подвійного змісту, іронії, намагатися говорити ніби від імені відразливих персонажів, послуговуючись їхньою лексикою – вихована на щоденній інтернетівській «жуйці» частина читацької публіки, попри патріотично-майданні псевдоніми, здебільшого сприймає усе буквально, в рамках парадигми «підмет-присудок». Як на плакаті – чітко, однозначно, зрозуміло. Будь-яке стилістичне відхилення викликає у неї нерозуміння і, відповідно, нездорову реакцію. Словом, не варто розкидати бісер перед…Тьху, знову перейшов на фразеологізми. Отже – по суті.
Кожна війна рано чи пізно закінчується миром. Колись завершиться і АТО на сході країни. Хотілося б, звичайно, щоб це сталося якнайшвидше і з якнайменшими людськими втратами. Поки що перемога (про інший варіант не хочеться й думати) не здається близькою, хоча лунають бадьорі прогнози про її досягнення до чергової річниці незалежності – цілком у дусі пріснопам’ятних бравурних звітів і рапортів радянської пори.
Все ж настане день, коли стихне відлуння останнього пострілу. Що буде після цього? З якими втратами і здобутками вийде Україна з цього надзвичайно важкого періоду своєї історії? Спробую провести своєрідне футурологічне дослідження з точки зору одвічних людських антиподів: оптиміста і песиміста. Слово – першому:
– Ми отримаємо те, без чого неможливо уявити сильну державу – боєздатну армію. У неї буде головне – бойовий досвід у боротьбі з сильним, підступним ворогом. Частини й підрозділи, які пройшли «хрещення вогнем», стануть основою для створення високопрофесійного війська і водночас – каркасом для оперативного прийому, при потребі, тренованого мобілізаційного контингенту;
– Молоде покоління отримає не історичних, міфологізованих, а реальних героїв війни, імена яких обов’язково будуть названі. Вони стануть величезним виховним прикладом для молоді;
– Бійці, які пройшли горнило війни, стануть дієвим бар’єром проти корупції та іншої зарази;
– Зітреться протистояння «Схід – Захід». Мешканці Луганщини і Донеччини на власному гіркому досвіді переконаються, хто для них справді «свои» і що «бандеровцы» прийшли не різати й вішати їх, а відкрити їм очі на світ. Нація стане монолітнішою;
– Люди, врешті-решт, навчаться визначати, чого вартий той чи інший політик – в екстремальних умовах воєнного конфлікту брехню й лицемірство приховати важче;
– Остаточно зроблений європейський вибір знайде підтримку світової спільноти і прискорить цивілізаційний поступ країни.
Тепер – слово отому малоприємному суб’єкту з вічно квасною фізіономією:
– Прямі й непрямі військові втрати значно загальмують розвиток країни і вкрай негативно позначаться на життєвих стандартах, що призведе до соціальної напруги й протестних виступів;
– Київська влада намагатиметься у всьому догоджати східним областям і послабить увагу до проблем інших регіонів;
– «Східняки» й далі позиратимуть у бік Росії за приказкою «Скільки вовка не годуй…»;
– Країна зіткнеться з «донецьким синдромом» серед учасників АТО, схожим на відомий афганський. Можливі численні конфлікти за схемою «поки ви тут…, я за вас кров проливав!» і поява численних українських версій «Рембо. Перша кров».
– Число «липових» героїв зростатиме, аж поки не перевершить кількість учасників АТО;
– Перезавантаження влади, за великим рахунком, не відбудеться. Нинішня номенклатура у масі своїй переживе смуту, «почистить пір’я» і знову зручно вмоститься народу на шиї, разом зі своїм звичним багажем: правовим «беспредєлом», корупцією, кумівством…
Шість аргументів з одного і стільки ж – з іншого боку. Їх, звичайно, можна привести значно більше. Які з них справдяться, а які ні – з’ясується тоді, коли прийде мир. Ним рано чи пізно завершується кожна війна.
Ігор Дуда