Важко знайти  хлопчака, якого б не  вабили захоплюючі оповідки про древніх ацтеків. Далека незнайома цивілізація, моторошні обряди жертвоприношення, піраміди богів сонця….  Усе це дивує, хвилює уяву, розбурхує  фантазію, викликає бажання дізнатися більше.

Дивуватися, справді, є чому. Взяти хоча б загадкову і незбагненну для нашого розуміння суті спортивного єдиноборства ритуальну гра з м’ячем «тлачтлі», яка щоразу закінчувалася принесенням у жертву… найкращого гравця команди-переможниці, а то й цілого складу разом із запасними. І це при тому, що глядачі з ентузіазмом підбадьорювали гравців, а ті цілком щиро (!) прагнули перемогти. «Дикі люди, що тут  cкажеш…», – знизить плечима перший-ліпший сучасник. Можливо, але у тих дикунів траплялися звичаї, які зовсім незайве було б прищепити й нашому  нібито цивілізованому соціуму. Приміром, для  підвищення тонусу ацтеки пили  «пульке» – зшумоване пійло з невисоким вмістом алкоголю. Вживати його, в принципі, міг кожен, однак категорично заборонялося напиватися до досягнення 70- річного(!) віку. З порушниками цього табу розмова була короткою – їх без зайвих розмов і вислуховування пояснень страчували. От би перенести цей закон в наші вкраїнські реалії –  звісно ж, з поправкою на цивілізованість: не відтинати голови , а шмагати різками двадцятирічних телепнів, котрі насмокчуться якоїсь фарби під назвою «Бренді-кола» і їм море здається до колін… Додалося б, звичайно, роботи травмпунктам, і різко зросла б виручка аптек за усілякі мазі та примочки, але дивись – довкілля стало б чистішим.

А ще у пращурів нинішніх мексиканців був неординарний, навіть екзотичний спосіб, до якого вдавалися раби, щоб здобути волю. Коли залишеному без нагляду невільнику вдавалося вибігти за межі поселення і наступити ногою на людські екскременти (???), він мав право претендувати на те, щоб спеціальна рада суддів (ледь не вища рада юстиції!) оголосила  його вільним. Мені чомусь здається, що добрі дві третини українців були б не проти того, щоб аналог цього юридичного  правила ацтеків діяв і в сучасних еміграційних законодавчих нормах. Справді – забіг десь у Польщу чи Німеччину, відшукав там купу лайна (якщо вдасться), тупнув у неї ногою – і заволав на всю Європу, що ти вільна людина вільного світу з усіма її правами й привілеями.

Потім труснеш головою і згадаєш, що ти не в Мехіко, а на подільській рівнині. І вишукувати купу лайна тобі немає потреби – он його скільки довкола. І так тепло й радісно стане на душі…

Ігор Дуда