Надія обійшла уже з десяток магазинів і з кожним наступним дедалі більше пересвідчувалася, яка це нелегка справа – вибрати подарунок. Тим більше – для коханої людини. Може, сорочку? Та ні, теж уже повна шафа на всі випадки життя…  

Раптом жінка побачила доволі огрядного добродія у сніжно-білій сорочці і з галстуком модного фасону, який зараз, у вітряну погоду, щосили шмагав свого власника по обличчю. Від того солідне черево чоловіка здавалося ще більш імпозантним. О! – ледь не скрикнула Надя, – як же вона забула? Справді, елегантна защіпка для галстука є вдалим доповненням до чоловічого гардеробу та й доречна з суто практичної точки зору – не дає краватці під час вітру стрибати, куди їй заманеться. Все, питання вирішене. Жінка зітхнула з полегкістю. Зайшла у магазин і довго роздивлялася защіпки для галстуків, які лежали у маленьких оксамитових футлярчиках. Нарешті вибрала ту, яка найбільше пасуватиме до нової краватки Романа.

Подарунок Романові сподобався, його очі якось по-дитячому засяяли. Надю завжди тішила його щирість і безпосередність у виявленні почуттів.

– Дякую, сонечко,- радісно сказав Роман,-я давно хотів таку мати.

– От і чудово, защепи нею галстук.

– Знаєш, давай краще увечері, коли зберемося вдома.

– Ну, як знаєш,- Надя.

– Тоді до вечора?- він поправив її гривку, що спала на чоло, і ніжно поцілував. Потім поклав футлярчик з подарунком у внутрішню кишеню піджака і додав з усмішкою – бачиш, кладу біля серця. Відтак махнув Наді на прощання рукою і швидко пішов.

… Цілий вечір Надю щось тривожило, її серце ніби щось відчувало.  Телефонний дзвінок, що розірвав тишу, змусив її здригнутися…

Роман знав, що вдома на нього чекають Надя і донька, і тому трохи нервував. Підійшов повний тролейбус. Трястися у ньому не хотілося, але нічого не вдієш. Став неподалік дверей і почав шукати у кишені гроші.

– Хлопці, то ви будете платити за проїзд?- звернулася кондукторка до двох молодиків, які голосно перемовлялися між собою.

– Слушай,.. да пошла ты…,- процідив крізь зуби один з хлопців,- сказано тебе – инвалиды. І він по-дурному зареготав, наче сказав щось дуже дотепне.

– Хлопці, платіть або виходьте,- продовжувала наполягати кондукторка

– Отстань, овца!-вигукнув на весь салон молодик і зневажливо махнув рукою.

Роман відчув, як у нього всередині все закипає. Вдавати глухонімого в таких випадках він органічно не міг, хоча й на підтримку інших пасажирів зараз не сподівався.

– Хлопці, не можна культурніше? -з вернувся він до двох лобуряк. Ті відразу ж повернулися до нього.

– Ты че, мужик? – звів брови нахабніший молодик. Його супутник мовчав, скрививши губи у презирливій посмішці.- Ты че, побазарить захотел? Ну пойдем, побазарим.

Троллейбус під’їжджав до зупинки. Молодики рушили до дверей, і вищий з них на ходу шарпнув Романа за руку.

– Ну что, пошли?

Роман скоріше машинально ступив слідом за ним. Перший з лобуряк уже вийшов, а другий, стоячи уже біля дверей, повернувся.

– А ты, мужик, молодец, смелый…На, получай! – раптом викрикнув він, і в його руці зблиснуло лезо ножа. Роман відчув, як його різонуло по ребрах і біцепсу, і відразу ж по тілу потекла тепла рідина. А ще через мить тролейбус розітнув переляканий жіночий крик…

Далі для Романа все було, наче у червонуватій імлі. Хтось із пасажирів викликав швидку, яка доправила його у травмпункт. З нього обережно скинули піджак, сорочку, зробили укол, довго обробляли і зашивали глибокий поріз на грудній клітці і руці.

– Ну, чоловіче, вважай, що народився ти в сорочці – сказав йому лікар, витерши піт з чола,- цілив він тобі просто в серце. Ось що тебе врятувало,- він показав на футлярчик із защіпкою, в якому зяяла вузька, схожа на щілину дірка.- Ніж попав просто у защіпку і від неї зрикошетив по руці. Якби не ота защіпка, певно робили б тобі зараз розтин у морзі. От, розвелося шпани…-хірург похитав головою,-стріляти їх треба.

… Ту защіпку, Надин подарунок, Роман носить постійно незалежно від того, чи вітряно надворі. А футлярчик від неї лежить у серванті, поруч із сервізом. Щоразу, коли Надя з донькою роблять генеральне прибирання, вони завжди залишають сервант наостанок.

– Мамо, навіщо тут ця порізана коробка?- запитує Настя,- вона тут негарно виглядає, давай її приберемо.

– Ні, донечко, нехай стоїть тут. Татові вона подобається.,- мовить Надя і, акуратно протерши футлярчик шматинкою, ставить на місце,- нехай стоїть…

Юрій  Максимів