– Слухай, ти любиш Україну? – несподівано запитав мене мій знайомий, дихнувши свіжим перегаром. Взагалі, у його стані природнішим було б запитання «Ти мене поважаєш?», але чомусь його потягнуло на високі матерії.

Тверезий п’яного, як і ситий голодного, зазвичай, розуміє з натугою. Диспут на тему патріотизму я продовжувати не став, але, попрощавшись із розчуленим приятелем, мимоволі повернувся думками до його запитання. А справді, чи люблю я її, оту стражденну, вічно зажурену, заклопотану, проблемну рідну країну? Питання, відповідь на яке, здавалося б, мала читатися заздалегідь, але я вже звик до того, що всередині мене ідеалістично-рефлексуюча істота без особливого успіху намагається конкурувати із своїм скептично-цинічним антиподом. Таке собі роздвоєння особи, що межує з безневинною шизофренією. Ось і зараз одне моє «я» завело дискусію зі своїм alter ego.

-Як можна  таке  запитувати?! – обурився наївний ідеаліст. – Любов до вітчизни – нормальне почуття нормальної людини, головна рушійна сила найблагородніших людських вчинків. Зрештою, того, що любиш усім своїм єством, не так уже й багато: батьки, кохана жінка, діти і…батьківщина.

-Та годі тобі, – зневажливо гмикнув цинічний опонент. – Перш ніж розписуватися у любові до Украї­ни, варто б запитати: а чи любить вона тебе? Ця любов мала б мати цілком реальне вираження: твоє благополучне сьогодення, забезпечена старість, відсутність страху за майбутнє… Ти можеш цим похвалитися?

-Ні, – потупивши очі, відповів романтик.

– То хто ж для тебе твоя батьків­щина: мати чи зла мачуха? І чи багато знайдеться тих, які  лояльно і навіть з любов’ю   ставилися б до того, від кого зазнаєш одних лише прикрощів і розчарувань? – спробував остаточно захопити   ініціативу скептик, – ти ж спілкувався з американцями, які так пишаються своїм показним патріотизмом, співають гімн, тримаючи капелюхи біля серця. І що?  Вони в один голос запевняють, що якби справи у їхній країні йшли погано, вони одразу ж виїхали б деінде. Патріотизм тих же американців, англійців, французів базується передусім на твердій вірі в те, що їхня держава турбується про них і ніколи не кине їх напризволяще. Так що любиш ти, друже, не так державу, як оте інше, що асоціюється з поняттям батьківщина: рідні та близькі люди, дідове село, куточок ще не загадженої природи…

– Можливо… – бурмоче трохи загнаний у кут романтик, – але як же тоді бути з тими, хто підривав себе останньою гранатою у криївках, вмирав у колимських таборах, сидів у камері смертників? Хто зараз бореться з цинічним і підступним ворогом на сході країни? Невже і в них були і є щодо України суто меркантильні сподівання? В усіх тих, хто здобував і нині відстоює незалежність?

– Зачекай, – криво усміхається цинік, – а ти впевнений, що ми її таки здобули? Чи, може, ми її просто отримали як дарунок долі завдяки сприятливому збігові обставин? Адже виборювали оту незалежність передусім подвижники, які провели все життя на вогнищі ідейної самопожертви: Шухевич, Чорновіл, Лук’яненко, Стус… Ми ж, нинішні, у масі своїй – «прадідів великих правнуки погані». От якби Єльцин (тверезий чи напідпитку) у серпні 1991-го не заліз на танк і не оголосив про провал путчу – ти впевнений, що мали б ми нині незалежність? Мабуть, і  далі, як і тоді, Леонід Кравчук закликав би до збереження спокою. Так що піднесли нам незалежність, можна сказати, на блюдці. Тому й виявився цей дарунок долі нами тоді по-справжньому  не оціненим. Зараз ось настав час тяжких випробувань, і невідомо, чим усе закінчиться…

– Послухати тебе, – бурмоче зніяковілий романтик, – то нам нічого не залишається, як посипати голову попелом і нарікати на долю. Недобре це, депресивний стан як для окремої людини, так і для цілої нації – вельми тяжка й неприємна річ…

– А ти можеш запропонувати щось іще? – з легким глузуванням запитує скептик. – Пригадай, коли востаннє наш народ відчував одностайну радість? Здається, ще восени позаминулого року, коли у матчах плей-офф до Євро-2016 збірна України подолала Словенію. Або ж коли Джамала перемогла на конкурсі Євробачення.

– Ага! – пожвавішав романтик, – ти ж пишався тоді, що ти – українець!

– Та пишався, – сумовито усміхнув­ся скептик, – але ж на самому Євро-2016 наші хлопці просто обіс….ся…

– Треба прагнути і робити все для того, щоб таких радісних моментів у нас було якомога більше, – продовжило моє наївно-усміхнене «я», – тоді й настрій у народу стане веселішим, оптимістичнішим.

– Блажен той, хто вірує, – невесело усміхнулося його alter ego.

Все-таки останнє слово залишилося за ним…

Ігор Дуда