Двадцять чотири роки – не такий уже й великий у історичному вимірі термін, тому й досі пам’ятні  надії, які заполонили маси в пору розвалу радянської імперії. Вони п’янили голови, наче вино. Незалежність (здобута чи подарована милістю долі – незрозуміло досі) вважалася гарантією майбутнього процвітання країни і благополуччя кожного.

Похмілля виявилося тяжким. Голова тріщить досі. А як же гарно пилося і співалося під чарку, якими красивими були мрії…

Звернемося до першого абзацу Декларації про державний суверенітет України, прийнятої 16 липня 1990 року.

Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини…, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,…

І так ото далі у тому ж дусі. Кожне слово цього помпезного вступу нині, з височини прожитих двох десятків з гаком літ, сприймається як сумний жарт.

«Виражаючи волю народу» – Та ж чи не найголовніша наша біда полягає саме в тому, що народ так і не став носієм  влади, а прірва між ним і нею як була, так і залишається нездоланною.

«Виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини» – Права громадян країни у нашій, українській інтерпретації – це майже ота сама казочка про комунізм, який уже видно на горизонті, але який щоразу віддаляється. З таким же успіхом можна було декларувати право і свободу прогулюватися  поверхнею Місяця – і одне, й друге однаково нереальні.

«Дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу» – Якщо результатом цієї «турботи» є кричуща відсутність єдності в суспільстві і така ж кричуща майнова нерівність, напівжебрацьке існування значної маси населення і пов’язана з ним соціальна й духовна деградація, вимушена еміграція, алкоголізм, наркоманія, туберкульоз, СНІД – то вона, ота «турбота» виявляється постійно і послідовно.

«Визнаючи необхідність побудови правової держави» – стосовно цього доречно запитати у родичів загиблих через безчинства «мажорів», які залишаються безкарними. Чи відшукати Україну в черговому рейтингу рівня корупції. Тільки шукати її слід не  серед європейських держав, а десь поміж екзотичних Мозамбіку, Нікарагуа, Афганістану…

На неминуче запитання «Хто винен?» однозначну відповідь дати важко. Швидше за все, ота вина – це своєрідна суміш радянського минулого, відсутності відповідальної влади, некомпетентності та егоїзму. Ці фактори несприятливі й поодинці, а вже стулені докупи утворюють зловісний соціальний синергізм за формулою 1+1=3.

Ігор Дуда