Відомо, що у нас усі рівні. Офіційно. А неофіційно – є між нами ще рівніші, точнісінько як у «Скотарні» Джорджа Оруела. Рівніші мають більше влади або грошей, отож, відповідно, й більше можливостей. Кричи тут, обурюйся, розмахуй руками – нічого не доб’єшся: так заведено споконвіку.

Щоправда, у країнах, які прийнято називати цивілізованими, монарх може, як простий смертний, вистоювати в черзі в супермаркеті. Або ж сумлінно подавати декларацію про свої доходи й видатки, а також добровільно (!) урізати їх через економічну кризу. Принц – майбутній спадкоємець престолу, крокує в строю таких же, як він сам, курсантів військової академії, і старанно виконує команди крикливого капрала. А проїзд більш-менш сановного чиновника вулицями міста не супроводжується перекриттям доріг і блокуванням руху всього транспорту.

Але це все – там, у них. У тих, хто керується правилом «становище зобов’язує». Вони вважають непристойним і навіть аморальним випинати власні добробут, розкіш чи привілеї (не кажучи вже про те, щоб хизуватися неправедно нажитими статками). Вони усвідомлюють, що є лише першими серед рівних, найнятими народом функціонерами, а не удільними князьками. Диваки, нічого не скажеш

…Зяюча порожнеча кабін знеструмленого ліфта у будівлі ОДА (демарш ВАТ «Тернопільобленерго») мимоволі наштовхнула на спогад про іншу «ліфтову» історію, що трапилася  за правління одного з колишніх очільників області.

Вхід до ліфта загороджував міліціонер з погонами сержанта. «Вибачте, – трохи зніяковіло пояснив він, – голова під’їжджає. Тримаю ліфт для нього».

«Майже як за Брежнєва», – тільки й спромігся вимовити я. Сержант лише розвів руками.

Я, зрештою, розумів його становище. Вище начальство наказало йому в подібних випадках стояти «на смерть» і не пропускати нікого до приїзду місцевого можновладця. Припускаю навіть, що й сам можновладець міг бути непричетним до цього – просто котрийсь із надміру запопадливих службовців вирішив, так би мовити, «проявити ініціативу». Мене більше цікавило інше: з якими очима отой очільник під час чергового публічного виступу пафосно величав народ «волелюбним і свідомим», таким, що «здобув волю в боротьбі»?

«Волелюбності» й «свідомості» отого народу вистачає рівно настільки, щоб дати сісти собі на шию. І в мене немає певності, що через деякий час, після усіх соціально-політичних збурень і потрясінь, я знову не зустріну біля ліфту в «білому домі» сержанта, який із ніяковою посмішкою (або й без неї) загороджуватиме вхід в очікування приїзду чергового «слуги народу».

Ігор Дуда