Привід ще раз торкнутися цієї теми більш ніж вагомий – 9 листопада  відзначається День української писемності та мови.

1988-й рік. Москва. Туманний і вогкий березневий день. Спорткомплекс у Лужниках гуде і вирує. Щойно закінчився поєдинок непримиренних хокейних супостатів – ЦСКА і «Спартака». Юрба галасливих фанатів, скандуючи гасла, підхопила мене і понесла до виходу. Раптом у морі російського багатоголосся я виразно почув декілька українських слів. Долинули вони звідкись спереду і я, напруживши слух і витягнувши шию, почав шукати очима своїх краян, які так несподівано опинилися тут.

– Хлопці, ви з України?, – звернувся я до них.

– Так, – обернулися вони зраділо.

Зрадів і я. Ці двоє практикантів стали в ту мить моїми найближчими приятелями. Ми просиділи зо дві години в якомусь кафе, нишком розливаючи під столом пляшку «Столичной» – горбачовський «сухий закон» був у розпалі. Я тоді, пригадую, чи не вперше відчув усім єством, що це таке – рідна мова. Вона таки справді рідна і це особливо гостро відчуваєш, коли в силу обставин тривалий час змушений розмовляти іншою. І коли раптом на чужині почуєш мовлене кимось рідне слово, то ладен обійняти того, хто його промовив. А найбуденніші слова, навіть «слизькі» анекдоти, видаються ні з чим не зрівнянною музикою.

Напевне, є в нашій мові щось таке, що змушує розкиданих по світі українців берегти її як дорогий скарб.

«Говоріть зі мною по-українськи», – м’яко попросив мене у Нью-Йорку сивий голова осередку Самопомочі, якому я спробував продемонструвати свої знання англійської.

«Говори по-українськи», – просив крізь сльози у випаленому сонцем кримському степу переселенець з Волині, з яким ми «роздушили» на двох пляшку таврійського портвейну.

«Говори по-українськи!», – сердито гримнув на мене за стійкою бару в Бостоні трохи розігрітий віскі священик-уродженець словацького міста Пряшева, де проживає доволі численна українська громада.

Напевне, після спілкування з цими людьми я зробився прискіпливим занудою і нерідко псую стосунки з іншими людьми, механічно виправляючи огріхи їхньої мови (хоча, зізнаюся, і сам не безгрішний). Я став надто хворобливо реагувати на всі оті «конєчно», «вообщє», «тіпа» та подібні речі у стилі Вєрки Сердючки, якими буквально кишить наш мовний простір. А мова багатьох представників молодого покоління наштовхує на думку, що вони навчаються не у школі, а вже пройшли повноцінний курс специфічного виховання у виправних закладах.

Хоча, думаю, моя реакція на потворний суржик ще не найгостріша. Священик з Бостона, напевно, грюкав би кулаком по столі та лаявся на всі заставки не гірше за фельдкурата Каца з «Пригод бравого солдата Швейка». За свої 60 з гаком  років він жодного разу не був на Україні, але в бостонському барі тероризував мене вимогами говорити лише українською. Коли я вкладав його, вже добряче захмелілого, у ліжко, він все поривався заспівати «Чуєш, брате мій», аж поки, нарешті, тихенько сказав мені «На добраніч».

Рано-вранці я поїхав і не встиг запитати в нього, якою мовою він бачив сни.

Ігор Дуда