Нова хвиля «ленінопаду», що прокотилася нинішньої осені східними областями України, зокрема, у Харкові, мимоволі змусила згадати, як скидали пам’ятник Леніну в Тернополі. Наше місто, можна сказати, було піонером у справі легітимного скинення комуністичного ідола з постаментів.

…Натовп на площі дружно охнув і завирував. Охоплена стальними тросами бронзова статуя хитнулася і за мить зависла у повітрі. Потім почала поволі опускатися, аж поки не лягла у кузов вантажівки. Місце на постаменті з написом «Ленін» залишилося порожнім, і око ніяк не могло до цього звикнути.

Скинення з п’єдесталу того, хто, за патетичним висловом поета Бориса Олійника «з’явивсь до нас Христосом двадцять клятого століття», не викликало помітних природних катаклізмів. Небо над провинними головами тернополян не спалахувало блискавками і не виливало потоки води, земля під ногами не тряслася, не дули ураганні вітри. Руки водія крана і зварника, який обрізав кріплення пам’ятника, не задерев’яніли від вчиненого «святотатства». Прикладених до очей носовичків теж не доводилося бачити. Бронзова копія недавнього ідола лежала у кузові простої вантажівки із простягнутою вгору рукою, наче апелюючи до небесних сил, з якими так люто воював за життя оригінал.

8 серпня 1990-го року, 15 год. Для багатьох тернополян цей момент став своєрідним символом кінця старої епохи і початку нової. Зараз ті часи згадуються із сумовитою посмішкою, подібно до того, як згадує навчена досвідом і терта життям людина свою молодість. Романтика «мирної революції», усвідомлення себе як нації, прагнення припасти до життєдайного джерела довгоочікуваної свободи – все це хвилювало душу і бентежило розум.

16 липня 1990-го року Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Спираючись на її положення, сесія Тернопільської міськради прийняла рішення про архітектурно-монументальне оформлення міста, один із пунктів якого передбачав демонтаж пам’ятників Леніну, Марксу, Галану, Затонському. Відразу ж виступило із заявою-відповіддю бюро Тернопільського обкому і міськкому компартії. «Вважаємо, що сесія міськради народних депутатів, – говорилося в ньому, – повинна скасувати своє необґрунтоване рішення, діяти відповідально і зважено, спираючись на Декларацію про державний суверенітет України…». Це вже нагадувало варіацію на тему «диявол цитує Святе Письмо».
Рішення сесії міськради оперативно опротестував і прокурор області. Офіційні особи змушені були діяти, озираючись на Москву, рука якої хоча й ставала дедалі коротшою, все ж була ще достатньо довгою, щоб дістати якогось непокірного функціонера. Київ же у той час діяв «тихою сапою», по-українськи хитро: однією рукою приймав Декларацію про державний суверенітет, а другою – посилав у Тернопіль заступника міністра внутрішніх справ із вказівкою не допустити демонтажу пам’ятника Леніну.

Протистояння між наелектризованим натовпом і силами правопорядку загрожувало перерости у зіткнення. Цього не сталося, хоча декілька днів поспіль обстановка на майдані була доволі вибухонебезпечною. Серед натовпу поширювалися чутки про снайперів, які засіли на дахах прилеглих будинків, готових у будь-який момент відкрити вогонь по тих, хто наважиться демонтувати пам’ятник. На щастя, все це залишилося чутками. Хоча в ті серпневі дні на майдані біля пам’ятника вирували пристрасті. Збентежений Володимир Ілліч отримав чудову нагоду переконатися, що ідея стає матеріальною силою, коли оволодіває масами. Постамент був буквально обліплений плакатами, написи на яких ще роком раніше здавалися б просто неймовірними: «Ленін і площа Свободи – несумісні», «Пам’ятник Леніну – на цвяхи», «Ленін – кат усіх народів».

Незвично було читати такі речі про колись «дорого Ілліча» і «найлюдянішого із людей». Навіть в анекдотах, у яких рідко знайдеш привабливі персонажі, Ленін здебільшого поставав як позитивний антипод відверто сатиричних Брежнєва, Хрущова, Сталіна… Надто коротким був історичний проміжок між закликом Горбачова «повертатися до ленінських принципів» і плакатом «Ленін – кат усіх народів». Що й казати, бурхлива була епоха, події в ній змінювалися з калейдоскопічною швидкістю.

Мені довелося бачити багато пам’ятників Леніну. Переважна більшість монументів наводила на думку, що Володимир Ульянов протягом усього життя займався не так теорією світової революції, як культуризмом чи бодібілдингом. Поставі і розмаху плечей міг би позаздрити перший-ліпший кандидат на титул «Містер Олімпія» (цим, до речі, грішать і деякі нинішні пам’ятники Шевченку). Маючи, як правило, надійний тил у вигляді райкому, міськкому чи обкому, товариш Ленін впевнено вказував правицею вперед. Куди саме – уявлялося з кожним днем все туманніше, але сумніви розвіював лозунг «Правильною дорогою ідете, товариші!».

«Тернопільський» Ленін не був винятком. Ліва рука – у кишені, права енергійно витягнута в напрямку будівлі медінституту, що дало місцевим дотепникам підставу для жарту: «Якщо маєш гроші тут (себто в кишені) – вступай в інститут». Бронзовий Ілліч прихильно приймав знаки уваги, які йому виявляли учасники партійних пленумів і вчительських конференцій, щасливі молодята і вдячні за незрівнянне дитинство піонери. З демонтажем пам’ятника відійшли в минуле і ці ритуали в дусі нинішньої Північної Кореї.

Подальша історія пам’ятника теж не позбавлена інтересу. Полежавши якийсь час з тильного боку краєзнавчого музею, Ілліч знову встав у повен ріст – цього разу на території військової частини. Здавалося, що надійною охороною двох гармат він стоятиме тут довго, але… Невдовзі Україна стала незалежною, і пам’ятник демонтували вдруге. Декілька років бронзовий ідол пролежав на території РБУ тепломереж. Уже без голови. І без простягнутої правиці. А згодом кудись зник і увесь корпус. Не виключено, стало це наслідком трудового ентузіазму збирачів кольорових металів.

Незабаром хвиля подібних акцій прокотилася Україною. Переважно західною, оскільки в багатьох містах і містечках на сході фігура з простягнутою десницею донині вказує «єдино правильний курс». Посіяні зуби дракона продовжують давати отруйні сходи…

Ігор ДУДА