Професія політика передбачає публічність. Виступи з трибуни сесій чи на майданах міст, в телепрограмах, інтерв’ю, участь у різноманітних маршах і таке інше – це безцінна можливість для них постати у привабливому світі, щоб переконати свій електорат: ви обрали того (ту), кого треба, ось я який (яка) компетентний (на), енергійний (на), відважний (на). А хочете – можу й у прапор загорнутися – точнісінько як плавець (плавчиха) в басейні після переможного запливу…

Втім, судити про їхнє істинне лице на підставі самих лише публічних перфоменсів – самообман і банальне глупство. Політик, незалежно від рангу, складається з приблизно такої ж кількості кісток і має приблизно стільки ж звивин у мозку, що й рядовий обиватель – з тією різницею, що зорієнтовані вони в нього на те, щоб отого обивателя обдурити. Але обдурити так, щоб він цього не помітив, а навпаки – відчув довіру і проголосував на наступних виборах чи у Верховну Раду, чи у обласну, чи у міську, чи сільську. Для обдурення й існують усі перелічені на початку засоби, які дають змогу постати у виграшному світлі. Ну, а коли всюдисущим нишпоркам-журналістам, творцям усіх цих «Люстраторів», «Інсайдерів» вдається «застукати» когось із власників мандатів на порозі ну зовсім вже нескромних апартаментів чи цілого маєтку, або ж  у обстановці, що не надто сприяє іміджу, увесь зовнішній лоск, який подається широкій публіці, вмить зникає, поступаючись місцем агресії або ж розгубленості. Отож коли ефектна білявка з променистими очима і схвильованою манерою виголошувати з трибуни парламенту викривальні або ж євроінтеграційні промови, розгублено кліпає очима і щось не надто переконливо пояснює, коли репортери підстерегли її під помешканням (далеко не двокімнатною «хрущовкою») у досить цікавому (з урахуванням подружнього статусу дами) супроводі, то переконливість усіх її публічних виступів одразу ж падає до відмітки нижче нульової

А ще місцем своєрідного «моменту істини» може бути… ну, хоча б туалет на одному з поверхів ОДА. Розмова двох чоловіків у щільній завісі цигаркового диму нагадувала «тьорки» учасників якогось «сходняка»: що кому  й куди «вставити», кого куди «послати», кого за яке місце взяти… Попри  густий дим, у одному із співрозмовників вдалося розпізнати доволі претензійного місцевого ділка від політики, теж вельми схильного до гучних демагогічних заяв.

Втім, не можу сказати, що він розчарував мене – це сталося уже давно…

Ігор Дуда