Не знаю, як у кого, а у мене літній відпочинок асоціюється винятково з морем. І не з освоєними нашим “середнім класом” Туреччиною, Хорватією чи новим “mainstream” – Тунісом, – а з давно знайомими Одесою чи Залізним портом на Херсонщині. Що ж, кожному своє. Або, як висловлювався мій армійський комбат – уродженець тієї ж Одеси, “Кому  майка полосатая,  кому – ж-па волосатая”. До того ж я, як і персонаж “Золотого теленка” Паніковський – “человек без паспорта”, тому всілякі шенгени, безвізи та біометричні іновації для мене – поняття радше абстрактні.

Тішу себе тим, що не належу ні до снобів, ні, тим більше, до нуворишів і усілякої “крутої” (до “крутизни” ще повернуся) публіки, яка звично “вшановує” своєю присутністю закордонні курорти і вельми успішно дає тамтешнім мешканцям зрозуміти, що за своїми манерами і звичками ми не надто далеко втекли від туристів з Росії. Та це так, до слова.

Той, хто нині залишає на більш-менш тривалий час власну домівку, відчуває липучий страх, що, повернувшись, може застати в ній сліди перебування непроханих гостей, які охоче “звільнять” оселю від “зайвих” цінних речей. Це приємне почуття підігрівається закликами поліції до пильності і її ж рекомендаціями щодо збереження власного майна. У порівнянні з минулим роком безпечніше жити аж ніяк не стало. Отож, коли тоді я обмежився тим, що попросив приглядати за квартирою сусідку, то цього разу підвищив “рівень охорони”, залучивши до нагляду за помешканням і кількох родичів. Чи була в цьому реальна потреба, чи дався взнаки соціальний психоз, пов’язаний із численними випадками квартирних крадіжок – сказати важко. Але бережного, як мовиться…

Залізний порт зустрів хорошою погодою, непоганими, як на мій доволі невибагливий смак, умовами проживання у пансіонаті, і, звісно ж, морем – з плівкою зелених водоростей біля берега, що прибиралися не дуже енергійно, і купою медуз у воді. Взагалі ж, зіткнення з ними чимось нагадали наше повсякденне життя: ніби здається, що щасливо оминув одну драглисту істоту, як тут же натикаєшся на іншу, яка з усім своїм “душевним теплом” пригорнеться до тебе. Та ще й вжалить –  на пам’ять.  Втім, через декілька днів вони всі кудись дружно зникли.

Що в Залізному порту не зникає ні вдень, ні вночі – то це атмосфера розслаблення і доступних для цього куточка Херсонщини розваг. Набережна, очевидно, з претензією на схожість із Лазуровим побережжям десь у Франції, вирує цілодобово і особливо – у вечірню пору. І об’єднуюче слово тут, своєрідний вербальний символ – “Круто!!!”. Зізнаюся, мене, з моєю щирою антипатією до всього “крутого” – від людських типів і до того, що їх оточує, – це навіть трішки дратувало.  Але куди ж подінешся, якщо буквально на кожному кроці – “Крутое пике!”, “Крутые горки!”, “Крутое времяпровождение!”, “Крутой зажигательный танец!”. Вальяжно-млосний голос ді-джея пропонує “Крутой незабываемый отдых в нашем заведении!”. А зарослий густою шерстю, наче орангутанг, суб’єкт із гучномовцем закликає політати на парашуті, якого тягне на довгому шнурі човен: “Если ты реально крут – так садись на парашут. Если хлипкий ты пацан – выбирай катамаран”. Психологічно точно розрахована (хто ж захоче показати себе “хлипким”?) конкуренція запустила свої щупальця і сюди… Додайте до цього повсюдний, аж до нав’язливості, російський шансон із блатним відтінком, ледь-ледь розведений англомовною попсою – і отримаєте акустичний фон, який різав слух навіть мені, доволі космополітичній у своїх смаках і уподобаннях істоті. Отож коли почув, як з якогось бару раптом полинуло “Лише у нас на Україні росте калина при долині…”, то мимоволі зупинився…

Ще одна ознака місцевого звукового “бекграунду” – добре відомі кожному вуху “бля…” і “на ху…”. Без злості чи агресії (тут вона практично відсутня) – просто “для зв’язки слів”. У гуртах молоді, коли милі дівчатка чарівно усміхаються і видають оті “бля…” і “на ху…” не гірше за своїх приятелів у плавках. У виконанні російськомовних і суржиково-україномовних  особин. Молодих бовдурів – у присутності старших людей.  І – навіть “папаш” і “мамаш” в товаристві їхніх чад. Ця пошесть накрила нині всю країну і наше “файне місто” – не виняток. Але… людина здатна швидко “оскотинюватися”, і вухо, врешті-решт, починає сприймати ці мовні перли спокійно-байдуже. Аж раптом починаєш думати, що наступного року треба вже поїхати кудись на більш цивілізований Зюйд чи Зюйд-Вест. Там, напевно, не буде різати слух такий “наративний ряд”. Хоча… нашого цвіту нині –  по всьому світу…

Ігор Дуда