У пору моєї студентської молодості на нашому університетському факультеті зрідка проводили анонімні опитування з метою визначення, висловлюючись нинішньою мовою, рейтингів популярності різних предметів.

Це була своєрідна форма зворотного зв’язку, а заразом – і слушна нагода для нас, студентів, висловити своє ставлення до занудливих і мало кому потрібних дисциплін, якими була переобтяжена навчальна програма. А також (чого гріха таїти) – і до, скажімо так, не надто популярних у студентському середовищі викладачів. Отож ми дружно запихали на самісіньке днище цих рейтингів усілякі теоретичні фонетики та германістики разом з романістиками, віддаючи сентиментальну перевагу зарубіжній літературі та практичному курсу усної мови.

Та серед цього довжелезного переліку предметів один був осторонь. У список тих, що підлягають оцінюванню, його ніколи не включали. Він перебував ніби поза конкурсом. Його авторитет і сяючий блиск не піддавалися жодному сумніву. Він спогорда й поблажливо поглядав на своїх «колег» з навчальної програми, мовляв, ви там чубтеся між собою, а мені немає до цього жодного діла. У мене – особливий статус. Непорушний. Вічний. Такий, що не підлягає обговоренню і, тим більше, ставленню під сумнів. Цей унікум мав назву «Історія КПРС». Гранітний постамент, на якому він стояв, був увесь заліплений ідеологічними кліше, які вбивали у голову спудеям для перетворення їх у керованих зомбі. Вони й досі ніби перед очима: чистота марксистсько-ленінського вчення, нетерпимість до проявів буржуазної ідеології, класова солідарність, боротьба (теж класова), активна життєва позиція, радянський народ – нова історична спільнота, КПРС – керівна і спрямовуюча сила… Усе це начебто віднесене вітрами історії на її звалище і залишається хіба що предметом ностальгічних спогадів закоренілих адептів комуністичної віри.

Тепер, як кажуть моряки, поверну на інший галс, тобто різко зміню напрям думок. А що ми маємо сьогодні?

Замість монополії КПРС – монопольне правління олігархічного капіталу, якому підпорядковані всі гілки влади.

Замість закамуфльованої бідності – відверто-злиденне, на межі жебрацтва, життя значної частини народу.

Замість відсутності свободи слова – повна свобода бути не почутими та ігнорованими владою.

Замість фальшивої віри – тотальна зневіра.

Замість казок про комунізм – казки про входження в еліту світових держав.

Замість брехні на 1/6 земної кулі – брехня на 603700 кв. км.

Іноді мною опановує уже зовсім крамольна думка: а чи такими вже хибними є начебто заяложені, старі догми? Як сказати… Примітивний псевдосоціалістичний колективізм усе-таки видається кращим за індивідуалізм епохи дикого капіталізму, коли цинічно панує право сильнішого, а людина втрачає людські риси. А ідея класової солідарності? Приміром, мені думки, почуття та проблеми педагога, лікаря чи журналіста з Курська або Пскова чомусь здаються зрозумілішими і ближчими, ніж прагнення і вподобання якогось доморощеного «крутелика» з його саунами, нічними клубами, «тачками», «тьолками», екзотичними курортами і т.д. Чому, запитаєте? Та тому, що у нас з ним, попри належність до однієї нації, немає нічого спільного ні з моральної, ні з професійної точки зору. Немає й ніякої великої ідеї, яка б нас об’єднала й спрямувала думки та дії в одне русло. Не з’явилося за майже чверть століття незалежності політичного лідера, котрий зумів би сформулювати таку ідею, а головне – захопити нею зневірений, знервований і дезорієнтований український люд. Точніше, мабуть, сказати – не висунув, не виховав отой розрізнений і строкатий етнос, що проживає обабіч Дніпра на північ від Чорного моря, такого лідера. Дуже хотілося б, щоб принаймні зараз, у цей момент, в якомусь пологовому будинку пролунав його перший крик.

Ігор Дуда