Вам доводилось коли-небудь з’їсти літру згущеного молока, запивши його вдвічі більшою кількістю томатного соку? Мені довелося, колись, давним-давно, в армії. Просто, більше нічого було їсти. Скажу одразу – я люблю згущене молоко, а томатний сік – обожнюю. Щоправда, після того частування, я тих смаколиків не те, що їсти, я на них дивитись не міг. З рік, напевно. Було гидко.


Подібні відчуття переймають мене при перегляді політичних ток-шоу «нашого» телебачення. Особливо за участю одіозних «народних обранців», що, ніби, приписались до них і бігають зі студії в студію. Огидно, панове. Кожного разу одне й те саме. Неприхована ненависть до всього українського, здавалося б, українських парламентарів. Обпльовування отруйною слиною опонента лише за те, що у того інше бачення процесів, які відбуваються у суспільстві, або, не дай Боже, історичної події чи особистості.

Записна обойма політичних й економічних «експертів» та «незалежних» журналістів сидить на підхваті й готова виправдати, чи розтлумачити, що мала на увазі та, чи інша політична убогість, коли розкрила рота з власної ініціативи. Вони ж, «непідкупні», подадуть нам, нерозумним, рецепти ліків від всіх бід і негараздів у яких, зі своєї глупоти, ми опинились. Так і хочеться спитати. Що ж ми так хреново живемо, з вами такими розумними?

Дивлячись на все це дійство, інколи просто на рівні підсвідомості, відчуваєш відразу до таких фігурантів, наче тримаєш у руках розчавлену болотно-зелену жабу ще у намулі та виділеннях.

З іншого боку, шкода їх убогих сиріток. Бо – безбатченки. Росія ніколи не визнає їх за своїх, Україна ж своєю для них ніколи не стане. Так і “маються” ущербні неіснуючої «Страни Совєтов». «Страна» вже давно загнулась, а її громадян – хоч греблю гати. От такі собі «порушники конвенції поніковські – люди без паспорта» і батьківщини. Словом, «Цирк – уєхал, клоуни – осталісь». Прошу вибачення у циркових.

Але скільки біди від цих «клоунів». Їх тупа українофобська сутність, мов заразна виразка, метастазами розповзається у суспільстві. Руйнує, безжально з’їдаючи, тендітні паростки само ідентифікації, національної свідомості народу, роблячи його безмовною біологічною масою, населенням, електоратом.

Здавалося б, напередодні Дня Соборності, хоч трошки, вгамуються. Та де там? Знавісніла “славна когорта” україножерів ще дужче розпоясалась. З “корифеями” на чолі – тушкою хитрого сивого лиса №2 – “справедливим суддею”, який ніколи не брав, харківською “відмороженою” юристкою, що біснується, немов двірцева курва, якій не налили, чи “гігантом мислі” – її земляком з “дебільними текстами”. Розбавили цю трійку юним даруванням – другим секретарем “поруганого” тризубівцями обкому партії. Палата №6 нашого спільного “Жовтого дому”.

Інколи, навіть не знаєш як відреагувати на це все. Зацідити в пику? Виховання не дозволяє, бо – убогі. Мудро відповісти? Кому і навіщо? Все одно не зрозуміють.  А що, коли, їх просто не помічати, в той самий час, роблячи своє. Сприймати їх всіх за порожнє місце, водночас, без осібно, реагуючи на випади.

На побутовому рівні спрацьовує. Принаймні, у мене вдавалось. Варто спробувати.